Моя дружина, Марія, поїхала до мами в неділю після служби в церкві. Сказала, що повернеться надвечір — мала привезти домашній сир і зелень для салату. Але вона не повернулась. Відтоді минуло шість днів. Усі кажуть: може, вона просто втомилась. Але втома не забирає людей безслідно. Особливо з весільною сукнею в сумці

Моя дружина, Марія, поїхала до мами в неділю після служби в церкві. Сказала, що повернеться надвечір — мала привезти домашній сир і зелень для салату. Але вона не повернулась. Відтоді минуло шість днів. Усі кажуть: може, вона просто втомилась. Але втома не забирає людей безслідно. Особливо з весільною сукнею в сумці.

Це була звичайна неділя. Після Літургії ми з Марією ще постояли на церковному подвір’ї — як завжди, трохи поговорили з сусідами, вона посміхалась, хоча вже кілька тижнів її усмішка не доходила до очей. Я помічав, але нічого не питав. Якось… боявся отримати чесну відповідь.

– Вікторе, я поїду до мами в Шепетівку, – сказала вона, знімаючи хустку, – у неї сир ще з минулого тижня, домашній, справжній. А я ще й зелень на базарі візьму. Вернусь надвечір.

– Ти мені подзвони, коли будеш виїжджати назад, – буркнув я, бо не люблю, коли хтось їде надовго й не дає про себе знати.

Вона кивнула. Обійняла. І пішла.

Я ще бачив, як її сіра куртка миготіла між людьми на автостанції. І тоді вже щось стислось у мені. Не страх. Щось інше. Наче інтуїція сказала: це востаннє.

Ввечері дзвінка не було. Я спершу не панікував — дорога, може, затримка з маршруткою. Але коли й о 23:00 її не було, я набрав її. «Абонент поза зоною досяжності». Спочатку один раз. Потім ще десять.

Я не спав. Лежав на ліжку, витріщившись у стелю, де ще з осені не пофарбоване плямка. Щось у мені гуло, як старий трактор, що не хоче заводитися.

Наступного дня я зателефонував її мамі.

– Та вона до мене не приїжджала, Вітю. Я думала, ви передумали.

Я тоді вперше по-справжньому замовк. Мама її була щиро здивована. А я — злякався.

Я обійшов пів міста. Поліція записала заяву, спокійно, офіційно. Сказали: можливо, втомилась, поїхала до подруг. Вони таке говорять, коли не знають нічого.

Я зайшов до нашої сусідки, тітки Стефи. Вона завжди сидить біля вікна, як камерний спостерігач нашого двору.

– А, твоя Марійка? – прищурилась вона.

– Та вона в п’ятницю ще зранку чемодан тягла. Казала, що поїде. Я подумала, до родичів.

– Чемодан? Вона мені сказала – лише до мами і на кілька годин.

– Ну то, може, вона тебе не хотіла тривожити?

І тут мені здалося, що тітка Стефа знає більше, ніж каже.

Я повернувся додому і вперше відкрив її шафу. Це було, як грім серед ясного неба. Її сукня з весілля зникла. Її улюблений зелений светрик, який вона носила в дощові дні — теж. Її щоденник лежав не в шухляді, а на підлозі, під ліжком. Наче впав, коли вона кудись поспішала.

Я взяв його, переглянув. На останній сторінці було:

“Набридло мовчати. Набридло чекати, коли він зрозуміє. Віктор — добрий, але ми… як два пні в лісі. Мені важко. Я мушу йти. Може, повернусь. Якщо знайду себе.”

Я перечитав це кілька разів. І сидів на ліжку, тримаючи щоденник, як розтрощене серце.

На третій день зателефонував Андрій, її однокурсник. Ми з ним колись сиділи за одним столом на весіллі.

– Вітю, я, може, не повинен цього говорити, але Марія писала мені. Останні тижні. Спершу просто про роботу, потім — про себе. Вона шукала квартиру в Чернівцях. Казала, що хоче почати все з нуля.

– А чому мені не сказала?

– Бо, мабуть, боялась. Чи тебе, чи реакції. А може, і себе.

Я не знаю, що мені було лячніше: що вона мені зрадила – чи що я її просто втратив, як людину. Що я був поруч і не побачив, як вона гасне.

Що я, замість того щоб слухати, просто кивав. Замість “як ти?” — питав “сіль купила?”.

Що кожна неділя була однакова: церква, суп, телевізор. І ніхто з нас не кричав “стоп”.

Марія не зникла. Вона залишила мене ще тоді, коли перестала сміятись з моїх анекдотів. Коли почала варити борщ без м’яса, бо “все одно ніхто не їсть”. Коли сідала на інше крісло. Коли засинала, поклавши телефон під подушку.

Я просто не хотів бачити.

Я ще не знаю, що мені з цим робити. Чи пробачити її. Чи пробачити себе. Чи взагалі щось робити. Чи просто жити далі. Можливо, саме тепер я маю знайти ту людину, якою був до весілля. Чи хоча б навчитися знову дивитися людям в очі, не ховаючи свого болю під фразами “все нормально”.

А тепер, скажіть мені, читачі..

Чи можна пробачити того, хто пішов без слів, але залишив листа?

І що гірше – піти без пояснення чи залишитись, роблячи вигляд, що все добре?

Як ти думаєте – чи мала вона право так зі мною вчинити?

Джерело