Моя дочка залишила мені трьох онуків і переїхала жити в старезну халупу в Карпатах під лісом. Онуки в мене школярі, зять вже на небі. Я з онуками живу в Чернівцях.

З нами дочка спілкується раз в тиждень телефоном, а бачитися не хоче зовсім, каже, що сила, якою її наділила бабуся Соломія, вимагає усамітнення, інакше вона не зможе зцілювати людей.

Знаєте, я іноді думаю, чи це якась вигадка, чи вона справді отримала від баби Соломії ту силу.

Бабуся моя, Соломія, була травницею, люди приїжджали до неї з усього села, а подекуди й з сусідніх, по поради та ліки.

Але то було давно, і я навіть не думала, що ці її знання хтось перейме. Моя ж дочка ніколи не цікавилася бабиними травами, жила собі, як усі: родина, робота, дім. А тут – бах, і таке рішення.

Перші кілька місяців я думала, що це тимчасово, ну, криза після втрати чоловіка, відчай можливо.

А вона як поїхала в ту свою халупу, так і не вертається. Тільки раз на тиждень телефонує, голос спокійний, навіть веселий. Питає про онуків, але коли я заводжу розмову про повернення, вона різко змінює тему.

– Мамо, ти не розумієш, – сказала вона мені одного разу. – Це не просто так. Я тепер маю дар. Баба Соломія мені у сні прийшла й сказала, що я повинна продовжити її справу. Інакше я себе втратю.

– Який ще дар? Ти ж у лікарню не можеш піти без страху, а тут зцілення! Та ще й діти твої на мені! – відповідала я, тримаючи телефон так міцно, що аж пальці звело.

– Мамо, я не кину те, що маю. Люди вже почали приходити до мене. Я їм допомагаю.

– Та ти що, доню? Які люди? Ти там одна під лісом, з дітьми навіть бачитися не хочеш!

Вона мовчала. І в той момент я відчувала, що між нами ніби стіна виростає. Я її не бачу, але вона є. І от що цікаво: як би я не намагалася її переконати повернутися, дочка лише казала, що «доки я в Карпатах, усе добре».

А я тут, у Чернівцях, зі всіма турботами: школа, домашні завдання, гуртки. Старшому онуку 14, він у перехідному віці, намагається бути дорослим і самостійним, але якось надто різко.

Середульша – мрійлива, завжди щось малює чи пише, але дуже замкнута. А найменший – 7 років, просто «енерджайзер», постійно бігає й вигадує собі пригоди.

Одного разу найменший онук запитав:

– Бабусю, а мама нас ще любить?

У мене аж душа стислася. Що йому відповісти?

– Звісно, любить, – сказала я, усміхаючись через силу. – Вона просто мусить бути там, щоб допомагати іншим людям.

– А ми хіба не найважливіші люди для неї? – запитав він.

Я не знала, що сказати. Ці слова зачіпають сильніше, ніж будь-який аргумент.

Минули вже два роки. Я старію, діти ростуть, а дочка ніби живе у своєму світі.

Часом я чую від знайомих, що «в Карпатах є жінка, яка травами лікує», і всі вони захоплюються її «чудодійними» здібностями.

Кажуть, що дочка виглядає щасливою і навіть сильною, але хіба це може замінити матір для дітей?

От тепер сиджу й думаю: чи варто мені їхати до неї? Чи, може, треба залишити її в спокої?

Що робити, аби й дітям було добре, і дочці? Бо сил у мене, чесно кажучи, вже майже немає.

Джерело