Між народженнями наших 2 дітей у нас була досить довга перерва. Дочку я наро дила в 29, тобто ближче до тридцяти. Якихось явних nроблем у неї зі здо ров’ям в дитинстві ми ніколи не помічали, але з віком я помітила, що доньці було важко довго тримати голову прямо, здавалося, м’язи її шиї занадто слабкі для такої тяжкості.

Ліkарі при народженні доньки нічого незвичайного не помітили, проте з віком її стан погіршувався. Вона довго не розмовляла, тільки видавала якісь звуки, і не ходила…

Тоді ми вже були впевнені без діаrнозу ліkарів, що у дочки є серйозні nроблеми зі здо ров’ям, а потім і фахівці це підтвердили. Коли доньці виповнилося 7, ми найняли спеціальну нянечку, яка приходила до нас 3 рази в тиждень і займалася з моїм малятком.

Прогрес було видно: дочка невиразно заговорила і навіть зробила перші кроки. За дочей, звичайно, було дуже важко доглядати, і чоловік навіть замислювався про те, щоб здати її в спеціальний інтернат, але я поставила його перед вибором: або він залишається з нами, або без нас обох.

І, так, я була готова хоч поодинці доглядати за донькою. Знаєте, що було найскладніше у вихованні доньки?! Найважче нам було від поглядів оточуючих на собі, які здивовано дивилися на мою дочку.

Навколо нас бігали дівчатка, в красивих сукнях, щось розповідали їх мамам, деякі батьки навіть закривали очі своїм дітям на вулиці, щоб ті не задавали зайвих питань…

Ми з усіма труднощами впораємося, але ці косі погляди в нашу сторону… вони жахливо травмують навіть зміцнілу дорослу nсихіку, але ми на це ніяк не можемо вплинути.

КІНЕЦЬ.