Моя дочка і зять розмовляли у сусідній кімнаті. Вони думали, що я нічого не чую, але стіни у нас квартирі тонкі і я усе чула. Краще я б не знала, що вони говорили. Мені було образливо і хотілось плакати. Я стала зайвою і непотрібною. Я хотіла їм сказати, що все почула, але стримала себе. Наша сварка нічого б не змінила і вони продовжували вважати мене тягарем.

Мені зараз шістдесят вісім років. Чоловік пішов у інший світ вісім років тому. Добре, що він не чує те, що про мене говорить власна дочка. Від почутого йому б стало погано.

Після весілля молоде подружжя почало жити зі мною. Спочатку було все з добре, але з часом я помітила, що моя дочка і зять не беруть до уваги мої прохання. У мене було таке враження, що я була квартиранткою у власній квартирі. Я постійно відчувала себе зайвою і нікому не потрібною. Ніколи не думала, що мої рідні так будуть ставитись до мене.

Але те, що я почула останнього разу мене дуже вразило. Я зрозуміла, що потрібно відстояти себе. Я уже немолода, але квартира моя і вони мають дослухатись до мене. Коли Василина та Назар пішли я зібрала їхні речі та виставила їх на сходи. А потім викликала майстра та змінила замок в дверях. Тепер вони не зможуть потрапити у квартиру.

Ввечері я почула стукіт у двері і істеричний крик дочки. Вона просила впустити їх у квартиру. А зять тим часом кричав, що відправить мене до божевільні. Я їм сказала, що якщо вони не перестануть стукати у двері я зміню заповіт і перепишу квартиру на свою племінницю. Але вони продовжували стукати, тому я вирішила піти свою кімнату і ввімкнути музику, щоб чути їхні крики та стукіт. А потім вони пішли.

Через тиждень з дочкою я говорила телефоном. Вона сама до мене зателефонувала. Вони переїхали жити до свекра. Вона просила пробачення і хотіла знову жити у мене вдома. Я сказала що пробачаю їй, але не хочу з нею і її чоловіком жити. Після моєї смерті квартиру успадкує Василина, а зараз я не хочу, що ще хтось зі мною жив.

КІНЕЦЬ.