– Мова йде не про чужих людей, мамо, ну як ти сама цього не розумієш? Треба допомогти мамі Віталія, ти ж маєш таку змогу.

Дочка мені зателефонувала в Італію, і стала навіть не просити, а наполягати, щоб я допомогла сватам квартиру купити. Їм не вистачає 15 тисяч євро, і Юля хоче, щоб я позичила їм цю суму.

– Юля, я тебе розумію, ти хочеш допомогти, але ти маєш зрозуміти, що мова йде про дуже велику суму. Як свати мені її збираються повертати? – питаю здалеку.

Дочка на мить замовкла, задумалася. А далі видала:

– Та якось буде, мамо, не переживай. Ми ж тепер одна родина, а які рахунки можуть бути між родичами?

Добре, що я сиділа, бо мені від її простоти і безпосередності аж зле стало. Вона вважає, що 15 тисяч євро – це невеликі гроші, які можна і подарувати. Просто це не її гроші, а якби вона сама їх заробила, то так би не казала точно.

В Італії я вже майже 7 років, термін невеликий, порівняно з іншими заробітчанами, але я непогано доробилися.

Перший рік я борги віддавала, бо саме через них і мусіла їхати. А потім вже почала гроші відкладати. Я з тих людей, що вміють це робити, я жодного євро даремно не витрачаю, все на купку складаю.

Тому я за 4 роки перебудувала свій будинок в селі до невпізнання – з невеликої старої хати я зробила справжній палац.

Потім я вже почала гроші складати, бо ж дочка у мене є, треба і про її майбутнє подбати, і про себе я теж подумала, бо не планую вічно в Італії сидіти – щось зароблю, і додому.

Юлі моїй зараз 29 років. Два роки тому вона нарешті вийшла заміж. Кажу нарешті, бо вона чекала на свого Віталія певно років 10, ще в школі в нього закохалася і на інших хлопців навіть не дивилася.

А він сам не знав, що йому треба, крутив голови всім дівчатам, і ніяк не міг визначитися, на кому йому женитися.

Дочка моя терпіла і чекала, вона була впевнена, що рано чи пізно Віталій до неї повернеться.

Так і сталося. Два роки тому Віталій зробив дочці пропозицію, і вона щаслива погодилася.

Я ж не дуже раділа, бо мені вся ця історія не подобалася з самого початку. Але я не могла нічого сказати, бо дочка заладила – люблю лише його, мамо, ти нічого не розумієш.

Приїхала я додому, зробила весілля, і ще більше переконалася, що моє передчуття мене не підвело. Всі витрати я оплатила, свати обіцяли, що половину грошей віддадуть, але коли справа дійшла до повернення боргу, сваха віджартувалася, що я багата заробітчанка, і можу собі дозволити такі витрати.

Дочка мене благально просила не піднімати шуму, бо не хотіла суперечок з самого початку. І я промовчала, хоча зараз шкодую про це, бо мої свати вирішили, що якщо я заробітчанка, то мені гроші з неба падають.

Я впустила молодят до себе в будинок. І замість подяки, я почула картання від сватів – мовляв, що ж я за така заробітчанка, що не можу своїй єдиній доньці квартиру купити.

Квартиру я купити можу, але не хочу, бо тепер це буде спільна власність, а я не впевнена у своєму зятю.

Тоді свати вирішили іншим шляхом іти, вони хочуть продати свою двокімнатну квартиру і купити трикімнатну, в яку переїде і моя дочка з чоловіком.

Але щоб здійснити свій задум, їм не вистачає 15 тисяч євро, і вони вважають, що ці гроші я їм маю не то позичити, не то дати просто так.

Найприкріше, що дочка їх в цьому підтримує. Вона хоче, щоб я дала ці гроші.

Я ж не відчуваю, що це правильна ідея, тому поки що нічого не даю, але відчуваю, як ситуація накаляється.

Хочеться почути незалежну думку збоку, що мені робити? Давати ці гроші чи не давати?

Джерело