Молодшого брата відрахували з університету за неуспішність. Але батьки всю провину повісили на мене, ніби я за немовлям не стежила. Хоча в мене своя дитина, якій ще й року немає, за нею і то не завжди встигаю. Тепер мама пропонує мені сплатити за останній семестр навчання брата.

Я родом із села, після закінчення школи (із золотою медаллю, до речі) переїхала до міста і вступила до університету. Зустріла хлопця, наприкінці навчання ми одружилися. Весілля зіграли на гроші свекрів, мої допомогли лише продуктами на стіл.

На останньому курсі навчання знайшла роботу та поєднувала її з лекціями. Графік дозволяв. Батьки так і залишились із молодшим братом жити у селі. Усе мріяли продати будинок і перебратися до міста до мене ближче. Але досі живуть там.

Після закінчення школи батьки відправили брата вступати до університету. І сестра старша поряд, якщо щось буде наглядати. Та й із села вирватися треба. Відстрочку від армії отримати, знову ж таки. Але Діма був лінивий, навчався здебільшого на трійки-четвірки, тож вступити на бюджет не зміг. Прийняли лише на платне навчання. Сказали, якщо буде добре вчитися і закриє рік на відмінно – зможе перевестися на бюджет.

Наприкінці серпня батьки привезли брата до міста, допомогли заселитися до гуртожитку. Добре, що жити не відправили до мене. Але мене, як старшу, попросили наглядати «за молодшим», тому що братові ще й 18 років немає, а мені вже 26, вже голова на плечах є і досвід життя у місті. “Якщо що – одразу нам доповідай” – сказала мама. Я, звичайно, покивала головою, але возитися з Дімою бажання ніякого не було.

Та й він не слухався мене. Пообіцяла, що контролюватиму, щоб не голодував, щоб у брудному та рваному не ходив, і не вплутувався в погані ситуації. Хоча з останнім було непросто. Щоб за цим встежити – потрібно бути поряд з ним.

А в мене своя родина та робота.Слово честі взяли з Діми, що він приїжджатиме до мене щовихідних, як каже мама: «ви найближчі люди один для одного, тому потрібно підтримувати стосунки».

Спочатку брат щовихідних чесно приїжджав до мене. Привозив із собою цілу сумку брудного одягу, поки він обідав – я йому швидко прала, прасувала, увечері він відвозив усе назад. Разом з одягом від мене забирав контейнери домашньої їжі – це краще, ніж їсти локшину швидкого приготування та макарони з сосисками.

Першу сесію брат абияк закрив. Або брехав, бо саме в цей час у мене з’явився син і мені було не до розпитувань брата, не до подробиць. Діма, звичайно, приходив до нас так само часто, але з двома дітьми мені було не впоратися.

Тому, сказавши братові, що він вже дорослий і за ним стежити так не зможу, я трохи відпустила хватку. Напевно, це зіграло свою роль, а, можливо, ліньки та небажання вчитися, але літню сесію Діма здати не зміг і був відрахований з університету.

Я не уявляю, як витримали батьки, коли про це дізналися. Але звинувачували у всьому, що сталося, не тільки брата, а й мене. Це ж я не догледіла, не змогла подбати про молодшого, не тільки про себе потрібно думати – було чітке переконання мами. З брата вони теж відповідальність не знімали, таки це його життя та його навчання.

Мама нарікала, що на нас не можна покластися, довіритися.

– Гаразд ще цей зелений, а ти вже доросла! Сама вже матір’ю стала. За своїм сином так само не стежитимеш? Невже не можна було проконтролювати весь процес, сходити з братом до університету, поговорити з ким треба? Чому на самоплив все пустила?

– Загалом і ви з батьком теж могли б цікавитися сином, а не перекладати всю відповідальність на мене! У мене дитина маленька, яка точно не зможе про себе подбати. Та й ви не поспішайте допомогти. А як дорікати – перші!

– Виходить, ми даремно сплачували навчання Дімці, якщо його викинули з університету без диплома. Ти нам гроші повернеш за це?

– Чому ти вважаєш, що я мала щось робити, а ви – ні?

– Ти сестра, живеш поряд, могла б придивитися! Тому ділимо відповідальність навпіл – з нас оплата першого півріччя, з тебе – другого.

Я навіть розгубилася. З якого часу я винна їм гроші? Замість контролювати самим весь процес, вони повісили це на мене, а зараз ще й грошей назад вимагають! Так справи не роблять.

Вже кілька місяців не спілкуюсь із батьками. В них всі навколо винні, а самі – білі та пухнасті! Це не правильно. Діма хоча б попросив вибачення, що через його лінощі така сварка в сім’ї сталася. А от я до батьків перша не підійду. Хіба це нормально, що з рідної доньки просять гроші за помилку сина? Не потрібні мені такі батьки!

КІНЕЦЬ.