– Мамо, давай до бабусі завтра сходимо?
– Олександро, ти йди, якщо хочеш. Тільки домовитись потрібно заздалегідь, раптом у бабусі уроки.

Ми сидимо на кухні та п’ємо каву. Молодші діти пішли гуляти разом із чоловіком, і я маю ще хвилин двадцять вільного часу. Потрібно не забути розвісити білизну, поставити макарони варитися, полити квіти – а то вже кілька днів не поливала, засохнуть знову.

– Мамо! Чому ти зі мною не хочеш? У тебе завтра немає планів.
– Не хочу і все. Мені важко там перебувати.

– Мамо, я домовилася з бабусею, вона сьогодні вільна. Ходімо разом? Ти все одно в той самий бік збиралася. Пообідаємо, а потім підеш у своїх справах.

– Олександро, у мене і так часу впритул. Іншим разом.
– Гаразд, але …
.. обов’язково наступного. Я запам’ятала! –

Вона надягає туфлі, бере величезний рюкзак і практично миттєво зникає за дверима.
– Подивимося.

За кілька днів Олександра повернеться весела і розповідатиме про те, як бабуся переставила книжкові шафи або перешила килим і прибрала доріжки. Захлинаючись розповість про якусь книгу, знайдену на неосяжних полицях вітальні, або посміється над новим серіалом, який йде по одному з семи можливих каналів.

А я згадаю, як тепло було притискатися долонями до килима на стіні, скільки пилюки піднімалося, коли ми з бабусею Кларою ходили витрушувати доріжки і які фільми дивилися вдвох на канікулах. Мама працювала. І, здається, більше, ніж потрібно.

Вона поверталася додому надвечір і займалася підготовкою уроків. Викладачка, шановна людина.

Я намагалася не заважати, тільки тихенько підглядала з-за дверей за тим, як вона розбирає папери та робить якісь записи. Ми вечеряли втрьох, а вранці до школи мене збирала бабуся.

Мама на той час давно тікала, адже не можна спізнюватися на пари. Інститут – це вам не школа, справа серйозна.

Я виросла під контролем бабусі. Напевно, тому ввібрала її звички, навіть ті, які дратували.

Я ледь не стогнала щоразу, коли бабуся Клара поправляла мою мову. Особливо це слово: «базікати».

У моєму оточенні зараз так ніхто не каже. Чому? Та тому, що я відучила. Правильно — “говорити”.

Як же голосно ми з бабусею часом лаялися!
Вона ж прищепила мені смак до кави.

Щодня, в якому стані не прокидалася, бабуся обов’язково випивала чашку міцного напою з молоком. Тепер, через багато років, саме одна з звичок бабусі не давала мені спокійно приходити в квартиру дитинства.

Неприйняття змін. Консерватизм. Бажання зберегти у незмінному вигляді.

Ремонт – болюче питання, навіть якщо шпалери зовсім відстають. Бабусина квартира була наче законсервована в часі.

Цю обстановку зберегла у пам’яті.
А потім бабуся померла і все перевернулося з ніг на голову.

* * *
– Мамо, давай до бабусі завтра сходимо?
Знову відмовить. Майже завжди відмовляє.

Каже, що важко, і загалом я можу її зрозуміти. Я довго боялася приходити до бабусі Катерини у гості, коли прабабусі не стало.

Боялася, що не знайду того, що завжди відчувала у тій квартирі. Але час іде.

Тепер я ходжу туди для того, щоб встигнути схопити казку, що вислизає крізь пальці.
Рано чи пізно все зміниться.

І коли я розповідаю мамі про те, чим займалася в гостях у бабусі, я ретельно підбираю слова. Їх дуже мало.

Нова пошарпана книга, новий серіал по старому радянському телевізору… Не скажеш же, що півночі сиділа і згадувала, відновлювала по крихтах кожну хвилину минулого.

Згадувала, щоб потім знову повернутися додому, у галас і безлад, у справи, які ніколи не закінчуються. Квартира бабусі – тихий острів серед бурхливого моря, який ось-ось піде під воду.

Є речі, які не можна вберегти від часу. Так постараюся зберегти в пам’яті те, що є, що ще зберігає вигляд минулих днів.

– Олександро, а чому б і ні?

КІНЕЦЬ.