– Ну нарешті! – Закричала Лера, побачивши матір на порозі. – Я вже не знаю, що з нею робити! Сил немає боротися! За що нам із Вітею це все?!

Людмила Олександрівна зайшла у квартиру, поклала сумку на пуфик і почала роззуватися.

– Що цього разу?

– Дратує мене з Вітею! Знає, що завтра свято і спеціально гидоти робить! Укотре всі приготування коту під хвіст. Ти тільки подивися, що вона там влаштувала.

– А Вітя де?

– Пішов на роботу, – дочка скривилася, – підробіток узяв. Ти вже з нею поговори, а краще… – очі Лери блиснули, – забери її до себе. Не можу я так жити.

– Не поїде, – Люда зітхнула. – Ніколи вона не погоджувалася і не погодиться.

– Ну ти спробуй її вмовити, – майже благально прошепотіла донька, – хоча б на день. Завтра ж свято. Двадцять п’ять років Віті. Ми й гостей покликали… Ну як так?

Люда кивнула. Вирішила заспокоїти доньку.

– Спробую. Де вона?

– У залі, – Лера взяла куртку, – я поки прогуляюся… З подругами поспілкуюся і Вітю після роботи зустріну. До вечора. Гаразд?

– Іди вже, – махнула рукою мати.

Дочекавшись, доки дочка одягнеться, зачинила за нею двері. Йти в зал не поспішала. Тягнула час. Вирішила перед розмовою попити води, а може чогось і міцнішого. На кухні в доньки був безлад.

Брудний посуд купою лежав у раковині. Обідній стіл був заляпаний чимось липким. На підлозі красувалися розводи від кави, крихти і шкірка від картоплі. Відро для сміття було перевернуте, а дверцята шафки з посудом відчинені. На кухні неприємно пахло пригорілою кашею. На газовій плиті стояла почорніла каструля.

Люда відчинила вікно, впускаючи свіже лютневе повітря. Не поспішаючи вимила руки і взяла віник, щоб підмести сміття.
“Приберуся, а потім із нею поговорю, – вирішила жінка. – Час є”.

Через годину кухня блищала. Увесь бруд було прибрано, посуд перемито. На газову плиту поставила кухлик із молоком, щоб зварити какао. Настрій піднявся. Із залу почулася гучна музика і Люда здригнулася.

Розмови з матір’ю хотілося уникнути. Ніколи ця жінка нікого не чула й не розуміла. Усе життя нерви всім тріпала. Двох чоловіків на той світ відправила своїми витівками. Казали, що з віком заспокоїться, а вона немов дурнішою стала. Роки явно не пішли їй на користь. І як Лера із зятем її терплять?

Хоча куди їм діватися з підводного човна. Квартира то бабусі, іншої немає. Знімати житло нині дорого. Та й нерозумно. Як на свою квартиру відкладати? Хоча вона, Люда, молодець. За першої можливості втекла від матері, куди очі дивилися.

Вийшла заміж за кого довелося. Думала, що кохання назавжди, а він, не витримавши випробування пелюшками, при першій нагоді вказав на двері. Не нагулявся, сон сильно любив і свободу. Це Люда потім зрозуміла, з роками. Довелося до матері повертатися.

Та, замість того щоб утішити, висміяла. Мовляв, а я попереджала що так буде, а ти мої слова в багнети сприймала.

Втекла від неї Люда вдруге, не витримавши докорів. Зняла кімнату в гуртожитку і жила якийсь час спокійно. Потім довго думала про те, чому відразу так не вчинила? Навіщо влаштувала фарс із весіллям,дитина тепер без батька.

З матір’ю начебто стосунки тоді налагодилися. Жили окремо і для сварок не було причин. У гості до неї приходила раз на місяць, Леру з собою брала. Усе-таки яка б не була мати, але вона залишається матір’ю.

Лера бабусю не дуже любила, лякалася її грізного погляду і занадто грубих рухів. Під час таких візитів ховалася за Люду і все поглядала на двері, готова будь-якої хвилини втекти. Але воно й зрозуміло. Не кожен витримував товариство Елеонори. Що вже казати про дитину, на яку дивляться так, що кров у жилах холоне.

Людмила зварила какао і присіла на стілець. На кухні вже було надто холодно, довелося знову піднятися і закрити вікно.

“Зараз вип’ю кухоль і поговорю з нею, – подумала Люда, – молоді повернуться тільки ввечері. Час є”.

Музика затихла і Люда зробила ковток, насолоджуючись вершково-шоколадним смаком. Майже як у дитинстві. Що-що, а от у плані харчування завжди був порядок.

Елеонора завжди дбала про те, щоб у холодильнику не було порожньо. Щоб свіжий хліб на столі був і молоко справжнє, а не це розлите по пляшках невідомо де. Люда згадала, як мати знайшла десь молочницю.

Їздила до неї в село за молоком. Для онучки, як вона пояснювала, бо так треба. Люда з вдячністю приймала допомогу. Важко було самій. Платити за кімнату в гуртожитку, піднімати доньку на ноги. Та й із роботою було туго. Але тоді трагедією це не сприймалося.

За молодості з усім майже можна було змиритися. І ця кімната сприймалася не як убоге житло, а як острівець свободи. Ніхто не контролював і не дорікав їй ні в чому.

Коли донька перейшла до п’ятого класу, Люда познайомилася з чоловіком. Едік був бідним художником із провінційного містечка. Як і багато хто переїхав до столиці за кращим життям. Жив він у напівпідвалі житлового будинку і, здається, був щасливий.

Його скромне житло більше схоже на майстерню. Всюди полотна, фарби, пензлі, якісь кріплення, мольберти, кулі та гіпсові скульптури.

Тут же в маленькому приміщенні був старий трухлявий диван і маленький столик зі стільцем, за яким він обідав. Готував Едік на переносній плиті рідко, переважно перекушував на ходу, купуючи собі щось у місцевій булочній.

Людою був зачарований майже відразу, назвав її своєю музою. Залицявся як міг. Люда здалася швидко, вирішивши, що це кохання назавжди.

Своїй матері розповідала, що зустріла талановитого художника, і щоб та не сміялася з неї, набрехала з три короби, що він багатий і знаменитий. Мати, звісно ж, поставилася до нового роману доньки скептично, але з онукою посидіти не відмовлялася. Не забувала при цьому роздавати поради та настанови.

Не подобався їй новий роман доньки. Люда знову відчула себе коханою і бажаною, днями і ночами пропадала в майстерні Едіка. Позувала йому, червоніючи і бентежачись, водночас почуваючись кимось на кшталт успішної актриси.

Роман тривав лише рік, а потім зійшов нанівець. Люда перестала надихати Едіка, і він знайшов собі нову музу. До речі, його нова пасія була вдвічі старша за нього, і була не така гарна собою. Але в неї все ж було те, чого не було в Люди – гроші та зв’язки. Едік досить швидко піднявся вгору. Став успішним. Його роботи раптом стали затребувані й обговорювані критиками.

Успіх колишнього коханця не тішив, образа на нього не зникла навіть через роки. Через кілька років Едік прийшов до Люди в гості. Похвалився, що їде в іншу країну. Вирішив за старою дружбою віддячити колишній музі.

Запитав, що вона хоче. Обіцяв будь-яке бажання виконати. Гроші запропонував. Люда втомлена знімати кімнату, подачку прийняла. Гордість гордістю, а жити у власній кімнаті набагато приємніше, ніж щомісяця шукати гроші на її винайм.

Викупила метри і по-справжньому відчула свободу. Елеонора, дізнавшись про те, що сталося, назвала її дурною і нерозумною, і саме такою Люда себе і відчула, коли зрозуміла, що втратила такий шанс.

– Квартиру краще б попросила. Не збіднів би твій художник.

Лера захоплення матері також не поділяла.

– Живемо як бомжі. Спільна кухня, туалет, душ. Вічні гулянки в сусідів. Друзів нікуди покликати, а хлопців тим паче. Засміють.

Люда ображалася. Не розуміла її ні мати, ні дочка або не хотіли розуміти. Але з першою вона рідко спілкувалася, а от із донькою доводилося миритися. І що старшою ставала Лера, то більше траплялися між ними скандали. А вже коли в доньки з’явився цей Вітька, хай йому грець, Лера зовсім збожеволіла.

– Я навіть запросити його не можу! Ніколи мені заміж не вийти! А все з твоєї вини. Краще б ти тоді в того Едіка квартиру просила. Права бабуся була. Там хоч самі собі господарями жили. Червоніти перед людьми не довелося б.

Довго біснувалася дочка. Нарікала на своє життя і ніяк не могла порадіти тому, що в неї є.

– Як маючи стільки прадідів за спиною, не мати щонайменше двадцять квартир зараз? Як можна приводити у світ дитину, не підготувавши їй квадратних метрів?

– А Вітька твій що? У нього теж усе погано з житлом? Що ж він тебе до себе не забере? – Ображалася у відповідь на Леру Люда.

Спеціально гостре запитання поставила, знала вже відповідь. Мати Вітьки, фіфа без гроша, не злюбила Лерку з першого погляду. Свого ставлення не приховувала і за словами не стежила.

– Обличчя миле, фігуриста дівка, та до того ж безбатченко, – сказала вона прямо за столом під час знайомства, – така гуляти на стороні буде.

– По собі судите? – Обурилася Люда, вирішивши заступитися за дочку.

– Нахлібниць мені тут ще не вистачало, – образилася сваха. – Правду кажу. Може мізків синові вистачить… прислухається.

– Ясно. Хто чим наповнений…

– Одне те, що ми знайомимося з вами в моїй квартирі, говорить уже про дуже багато чого. – Відповіла жінка.

Лерка розплакалася. Вітька, шикнувши на матір, вивів наречену з-за столу.
А Люда залишилася сидіти. Згадала свою матір. Та, теж та ще язва. Ні за словами не стежить, ні з почуттями людей не рахується. Тож сваха не налякала.

Утім, воно може й добре, що та так себе повела. Відразу видно, хто перед тобою сидить. Відгородитися і спілкування скоротити. Викреслити людину зі свого життя і забути про неї. Люда вже проходила цей етап зі своєю матір’ю, тож і Лера впорається.

Молоді стали думати, де б їм з’їхатися. Незважаючи на страхи і комплекси доньки, життя в гуртожитку Вітьку не налякало. Навпаки, він був радий і цьому. Але тут на горизонті замаячила інша проблема.

Молодим ніде було дати волю гормонам і насолодитися вночі товариством одне одного. Тут і згадали про бабусю, яка до того моменту сприймалася мало не ворогом.

Елеонора, яка звикла жити одна, онуку з чоловіком зустріла нормально. Але не втрималася, щоб не пожартувати з приводу ситуації. Але й тут її швидко зупинили.

– Моя частка тут є. Не даси їм жити, на поділ майна подам, а там заселю когось із в’язниці, тимчасову прописку оформлю. – Пригрозила Люда своїй матері.

Перший час Вітя з Лерою жили нормально. Закривалися у своїй кімнаті й уваги на бабусю не звертали, хоча та намагалася налагодити контакт. Жили з нею як сусіди. По суті, квартира перетворилася на комуналку. Нічим не краща за гуртожиток, у якому жили.

Кухню, туалет, ванну доводилося ділити з бабусею. Елеонора, щоб вижити молодих, почала пакостити. Не змивала за собою, наводила безлад на кухні, залишала бруд, вмикала на всю гучність музику.

Лера з Вітьком усе терпіли. Усе ж ділити кімнату вдвох куди приємніше, ніж утрьох. А також була мета накопичити на власне житло. Люда, щоб утішити доньку, намагалася заспокоїти її.

– Рано чи пізно, квартира тобі дістанеться. То чого ж вам мучитися? Зніміть житлоплощу і живіть собі, а там видно буде, що і як…

– Я зараз хочу жити, а не чекати, коли її не стане. А платити за орендовану квартиру величезні гроші взагалі нерозумно. Бідніти, поки інші багатіють.

І знову почалися нескінченні звинувачення. Скарги на долю. Лера дивилася на ровесниць, які вже мали свої квартири, машини, гарний стабільний заробіток і зовсім не помічала тих, хто, як і вона, намагається вижити в тих умовах, що є. Але Люда вже на неї не ображалася.

Хіба можна злитися на людину за те, що вона мріє жити як усі? У своїй квартирі, зі своїм чоловіком. Хіба вона не поводилася так само зі своєю матір’ю, не бажаючи її навіть вислухати і сприймаючи всі її слова в багнети.

З кімнати знову пролунала гучна музика. Люда, вириваючись зі спогадів, змахнула з плечей невидимі пилинки і встала.

Мати сиділа на дивані з пультом у руці. Побачивши Люду, додала гучності, показуючи свій протест. Посеред залу на чотирьох стільцях стояла дерев’яна труна. Від побаченого стало не по собі, тілом Люди пробіглися мурашки, і вона мимоволі зморщилася.

Елеонора, помітивши переляк в очах доньки, тільки посміхнулася і щось сказала. Розчути її не вдалося.Елеонора клацнула пультом і екран згас. У кімнаті запанувала тиша.

– Навіщо? Для чого ти це все робиш? – Запитала Люда матір.
Елеонора відвернулася.

– Ви ж усі цього й чекаєте.

– Чого?

– Коли мене не стане, – відповіла вона з образою в голосі. – Заважаю я всім, тобі, онучці, Віті цьому… Чоловікам своїм заважала. От і подумала, може мені й час туди… – Елеонора вказала на стелю. – Труну купила. Гроші залишу.

Люда відчула неприємний клубок у горлі. Напевно, мама чекала, коли її почнуть відмовляти. А інакше навіщо ця провокація?

– Добре. Одяг підготуй.

– Який?

– У чому ховати тебе будемо, – намагаючись контролювати голос, вимовила Люда. – Краще тобі на той світ. Завтра все-таки у Вітьки свято. Двадцять п’ять років йому. А що… Ти краще ось просто зараз лягай. – Люда підійшла й відкинула кришку.

Елеонора зковтнула й відвернулася.

– Ну… Давай, уперед. Я допоможу тобі залізти. – Долоні спітніли, кришка вислизнула і зачинилася. Жінки здригнулися.

Люда, ледве стримуючи сльози, опустилася на підлогу. Заплющила очі намагаючись не розридатися.

“За що мені це все? Що за життя таке?”
Елеонора, завжди стійка і груба, несподівано схлипнула.

– Іди.
Люда не зрушила з місця, а мати все продовжувала ридати. І від її сліз на душі стало ще гірше. Більше стримуватися не було сил. Ридали довго. Не розмовляли. Та й слів не було. Що тут скажеш. Немов колективно розуму позбулися.

Одна труну собі замовила, друга залізти туди запропонувала. Так собі провокативна терапія. Агресивний спосіб достукатися до людини, яка давно зачинила двері. Ну, а що ще вона могла? Як боротися з матір’ю, яка нікого не чує і нічого не говорить. Точно не стара мудра жінка перед нею, а розпещений підліток.

Першою здалася Елеонора.

– Я жити хочу, – витерши почервонілі очі, вимовила досить тихо. – І не ворог я вам. Самі мене такою зробили.

Люда розчула кожне її слово, але відповідати не стала.

– Іди геть. Не буду більше витворяти подібне. – Пообіцяла мати. – Поїду. Живіть тут. Радійте.
Але Люда не зрушила з місця. Подивилася на матір. Несподівано дійшло. І це усвідомлення було найгіршим. Елеонора теж намагалася до неї докричатися. Тільки методи в неї інші.

Незвичайні. І труна ця тому прямий доказ.
А може й не треба було з матір’ю боротися. Може треба було спробувати її зрозуміти? Адже двері Люди для матері теж були давно зачинені. То чим вона краща? І дочку свою проти неї мимоволі налаштувала…

– І куди ти поїдеш? – Голос Люди охрип.
Елеонора втомлено зітхнула й відвернулася. Нікуди їй було йти. Одна сама в себе залишилася. І звинувачувати нікого.

– Може до мене? У гості… – Люда запропонувала невпевнено.

Знала, що мати відмовить. Ніколи Елеонорі не подобалася та кімната в гуртожитку. Завжди вона зневажала доньку за рішення жити окремо. Показуючи свій характер, навіть не спромоглася її хоч раз провідати. Утім, заради справедливості, її там не чекали.

Люда, переборовши себе, все-таки вирішила зробити ще один крок на зустріч. Набридло ворогувати й плекати свої образи. Адже сама не краща. То кого судить? Власну матір?

– Може й до тебе. – Мама посміхнулася. – Давно час подивитися, як ти живеш. Там добре?

Люда видихнула з полегшенням. Вставши з підлоги і присівши до матері на диван, узяла її руки у свої.

– Дуже. Поруч є сквер… Розбиті палісадники. Влітку садять квіти, дуже красиво. Особливо ввечері, коли спека спадає і запалюються ліхтарі…

Елеонора прикрила очі. Вона не слухала що каже донька. А насолоджувалася тим, що вона зараз поруч. Крига скресла, і вона змогла до неї “докричатися”, хоч і обраний спосіб її зовсім не прикрашав.