У Надії Петрівни з донькою будь-яка суперечка щоразу переростала у сварку.

Так було від дитинства. Можливо через це вони й не бачилися одинадцять років.

Одного дня Надія Петрівна сиділа в халаті та пила каву. Раптом у двері постукали.

– Кого це вже від ранку принесло? – пробурмотіла жінка та пішла відчиняти.

Виявилося, це була Ірина. Але не сама, а з донькою.

Тобто її онукою. Шестирічна дівчинка, як дві краплі води, була схожою на свою матір.

Вони десь хвилину стояли мовчки та дивилися одна на одну.

– Проходьте…Чого на порозі стоїте? – почала першою Надія Петрівна. – Чаєм вас пригощу.

Ірина мовчки пройшла.

“Щось вона надто спокійно себе поводить” – подумала про себе Надія.

А потім вслух сказала:

– Як донечку звуть?

– Даринка, – відповіла дочка, погладивши дівчинку по голові.

– На честь моєї мами, – зауважила Надія Петрівна. – Ну розказуй, чого це ти раптом про маму згадала.

– Мені потрібно поїхати на три місяці. Доньку взяти не можу, а залишити нема з ким.

З рідних у нас тільки ти.

Надія Петрівна вже хотіла знову вчити доньку життя, але глянула в її перелякані очі, потім на змарнілу худу дівчинку, та стримала себе.

– У мене там печиво є. Зараз принесу, – і вона пішла в кімнату.

Надія кілька хвилин стояла і думала, опісля почула, як щось грюкнуло. Вона зайшла на кухню та побачила онуку. Дівчинка сиділа одна.

– А мама де? – запитала Надія Петрівна.

– Поїхала. У лікарню. А через три місяці, мабуть, зовсім піде…
Н

адія Петрівна присіла та обійняла онуку, а сама заплакала.

КІНЕЦЬ.