– Мишко, ти чув, наш син сказав, що приведе в будинок дружину? Дружину! І вони вже, бачте, розписалися! А нам не сказали! Батькам не сказали! Як так можна? Хто взагалі ця Світлана? – мати Савелія здивовано витріщила очі.

– Ну і що, що розписалися. І яка різниця Світлана, чи Катя, не нам же з нею жити, – спокійно відповів чоловік.

– Але я влаштувала б їм шикарне весілля! Ідеальне! Мишко!

– Може, тому Савелій і не сказав?

– Як ти можеш бути таким спокійним, коли твій син так поводиться?! Йому ж начхати на батьків, Мишко!

Мати Савелія, ще раз сплеснувши руками, пішла на блискучу чистотою кухню. Вона мала славу на всю округу ідеальної домогосподарки.

Струнка, завжди з ідеальною зачіскою, Варвара Петрівна вставала зрання, щоб приготувати корисний сніданок сім’ї.

Вона була з тих небагатьох щасливих жінок, які думають, що гроші з’являються в тумбочці. І що вже казати, що багато сусідок недолюблювали, й навіть заздрили Варварі Петрівні, але зізнаватись у цьому не хотіли.

Тому, коли вона побачила на порозі Світлану, дружину сина, то, м’яко кажучи, розчарувалася. Перед нею, несміливо переступаючи, стояла не висока тендітна дівчина.

Вона мала гриву непокірного кучерявого волосся, а великі окуляри, незрозуміло яким дивом трималися на крихітному носі, вкритому ластовинням.

«Що це за диво в пір’ї!», – подумала Варвара Петрівна, але вголос сказала:

– Привіт, Світлано. От і познайомились.

Світлана посміхнулася. Бувши дівчиною недосвідченою у зміні масок, вона подарувала матері свого чоловіка те, що було для Свєти найціннішим – місце у своєму серці.

– Добрий день, а це Вам, – Світлана простягла свекрусі ідеальний букет з рожевих і білих півоній, улюблених квітів Варвари Петрівни.

Жест був зарахований. Це означало, що невістка зважає на смаки свекрухи. Тому Варвара Петрівна вирішила сьогодні промовчати, і не вичитувати молодих за те, що приховали факт одруження.

– Дякую, ти можеш звати мене мамою, – великодушно дозволила вона.

– Дякую! – Світлана обійняла приголомшену Варвару Петрівну.

Коли вони пройшли у вітальню, Світлана здивувалася тому, який стіл накрила її свекруха. Тут було все: і накрохмалена біла скатертина, і дорога старовинна порцеляна, і срібні прилади, і кришталеві свічники зі свічками для антуражу.

Мало того, страви, гідні дорогих ресторанів, подавалися із завидною частотою, а вершиною цієї кулінарної симфонії став трюфельний торт під цукровою вуаллю.

– Варваро Петрівно! Мамо… Я такого ніколи не куштувала! – Світлана не могла приховати емоцій. – Я навіть картоплю до пуття смажити не вмію.

– Не знайду часу навчитися готувати: то робота, то навчання. Добре, хоч Савелій допомагає на кухні, а то б ми з голоду сконали…

– Що ж ти так, це має вміти кожна дружина, картоплю смажити, – суворо сказала Варвара Петрівна. – Та й не місце чоловікові на кухні. От будете з нами жити, я тебе навчу. Сподіваюся, ти піддаєшся навчанню.

Світлана засміялася, вона не зрозуміла, що її щойно образили, зате це зрозумів Савелій:

– Мамо, ми винаймаємо квартиру. Плануємо купувати власну в іпотеку. Тож давати уроки кулінарії не вдасться.

– Моя справа запропонувати, – ображено сказала мати.

…Савелій та Світлана приходили до батьків щовихідних. І щоразу Варвара Петрівна вишукувала у Світлани дедалі більше недоліків, вирішивши подумки, що ця дівчина зовсім не підходить її єдиному синові.

А за три місяці подзвонив Савелій:

– Мам, тут така справа, нам зі Світланою зараз не по кишені винаймати житло. Невеликі проблеми. Краще ці гроші спрямувати на внесок, розумієш? Можна ми пару місяців у вас поживемо? Усього пару місяців

– Звісно! Саме навчу Світлану господарювати, як належить.

– Мамо, давай без цього.

– Гаразд, гаразд, не буду, жартую, – пообіцяла мати синові, чудово знаючи, що обіцянку не виконає.

– Може, їм грошей дати? – Запитав батько Савелія.

– Навіть не думай, хай накопичують, як задумали, самостійніше будуть, – відрізала Варвара Петрівна.

Діти переїхали швидко. До того ж перевозити було особливо нічого. Виявилось, що речей у Савелія набагато більше, ніж у його дружини. А всі її пожитки вмістилися у двох валізах.

– І це все? – здивувалася Варвара Петрівна. – А де хоч одна маленька вечірня сукня, чи сувора спідниця?

– Мені цього нічого не потрібно, – усміхнулася Світлана.

– А в чому ти на роботу ходиш, цікаво? – не вгамовувала свекруха.

– У джинсах та светрі, або взагалі в піжамі, – розсміялася Свєта. – Я працюю віддалено дизайнером, тож мене ніхто не бачить. Лише іноді зустрічаюся з колегами, але у нас немає дрес-коду: у нас не по одязі приймають.

– Даремно ти так, – сказала Варвара Петрівна, а про себе подумала, що тепер вона точно візьметься за виховання невістки.

Насамперед Варвара Петрівна повезла Світлу по крамницях, де нав’язала їй свої смаки, зібравши гардероб, схожий на свій.

І, як би Світлана не пручалася, свекруха все ж таки змусила її одягнутися, та потягла на оглядини до таких же, як і вона, подруг.

Щоразу Світлана поверталася зі світських раутів, вичавлена, як лимон.

– Мене надовго не вистачить, ти так і знай, коханий,- стомлено сказала вона Савелію.

– Я поговорю з мамою, потерпи трохи, – пообіцяв Савелій.

Після розмови із сином, Варвара Петрівна перестала показувати невістку на манірних заходах. Тепер вона вирішила навчити Світлану господарювати.

І Світлана перетворилася на Попелюшку: вона терла і мила, прибирала і готувала, запізнюючись із замовленнями, що давали їй для роботи. А Варвара Петрівна, наче зла мачуха, вказувала:

– Ось, ще цятка, давай, три краще, ледащо! Ця таця має бути, як дзеркало. Розумієш, як дзеркало!
Якось терпець Свєти увірвався:

– Ти не ображайся, Саво, але я більше так не можу.

– Я розберуся, обіцяю.

– Але як? Твоя мама тебе все одно переможе, можеш не намагатися. Вона, як генерал удома, а ми її підлеглі!

– Не хвилюйся, я знаю, що робити. Хай простить мене мама…

І Савелій зателефонував тому, хто міг утихомирити Варвару Петрівну в її пориві звести все в ідеал…

…Наступного вечора в будинку Варвари Петрівни пролунав дзвінок у двері.

– Ходити в гості так пізно, зовсім не пристойно, – розійшлася Варвара Петрівна і відчинила двері.

На порозі стояла жінка похилого віку в суворому костюмі, з дорогою сумочкою в руках. Вона спритно зняла маленький капелюшок, і засунула його у руки застиглій від несподіванки Варварі Петрівні.

– Ну, що, невісточко, не чекала? – суворим голосом промовила гостя, і попрямувала до вітальні.

– Мамо?! – Батько Савелія був приємно здивований.

– Бабуся! – Савелій обійняв гостю. – Знайомся, це Світлана, моя дружина.

– Добрий вечір, мої дорогі, – сказала Антоніна Іванівна. – Ось, вирішила вас побачити, а ще розібратися з кимось.

І вона грізно подивилась на Варвару Петрівну. Тій нічого не залишалося, як мило посміхнутися і вдати, що вона рада бачити свекруху.

Сімейна вечеря пройшла в абсолютній тиші. Варвара Петрівна бачила, що Світлана припала гості до душі, і гадала, хто міг викликати Антоніну Іванівну на допомогу.

– Ну, невісточко, ходімо, покажеш мені кімнату, – встаючи з-за столу, сказала гостя Варварі Петрівні. – Хоча, я й так знаю, куди йти, адже цей будинок я вам на весілля купувала.

Савелій здивовано глянув на батька. Але промовчав, бо не хотів брати участь у цій «битві Титанів».

– Отже, люба, – Антоніна Іванівна сіла в крісло, надавши своїй невістці можливість стояти, як винному дівчиську. – Мені внук сказав, що ти ображаєш Світлану, це так?

– Ні, я тільки вчу її господарювати, – виправдовувалася Варвара Петрівна.

– А їй це потрібно, ти спитала? Га? Себе згадай! На що ти була схожа: завжди голодна Варка з родини гультяїв. Але я тебе прийняла такою, якою ти була.

– Це тепер ти вважаєш себе блакитної крові, ставши дружиною консула. Користуєшся тим, що молодята обмежені коштами й не можуть з’їхати! Чому не допоможеш їм?

– Але я…

Антоніна Іванівна не дала їй домовити. Вона підвелася і вийшла з кімнати.

– Мої дорогі онуки, знаю, що ви хочете досягти всього самі. Ну, а ти Світлана, сподіваюся, не відмовишся від весільного подарунка бабусі? Витрати на перший внесок за квартиру та меблі, беру на себе.

– Ой! – Світла закрила обличчя руками, й від надмірних почуттів заплакала.

– Зустрічай нове життя з посмішкою, а не слізьми, люба, – Антоніна Іванівна обійняла Світлану.
Антоніна Іванівна жила у будинку сина до того часу, поки подружжя не переїхало у власне житло.

І Варвара Петрівна з чоловіком залишилися самі…

… Якось увечері, у квартиру Савелія і Свєти постукали. Відчинивши двері, Світлана побачила Варвару Петрівну з величезним тортом у руках.

– Доброго дня, дочко, я сумувала. Ось, приготувала, а їсти нікому, тато у відрядженні. Пустиш?
Світлана посміхнулася:

– Мамо, заходь, ми на тебе чекали…

КІНЕЦЬ.