– Тетяно Іванівно, нам уже час зачинятися, а він стоїть і нічого не купує, – поскаржилася директору продавчиня Ольга. Тетяна підвела голову від накладних і розсіяно перепитала:

– Хто стоїть? Навіщо? Скажіть, що зачиняємося, і всі справи. Навіщо мене через дрібниці турбувати?

Але Оля м’ялася на порозі. Тетяна відклала папери убік і втомлено сказала:

– Зрозуміло. Пішли, розберемося.

Вийшла в зал, і серце її тьохнуло. Спиною до неї стояв солдатик перед вітриною з тістечками. Відстовбурчені вуха смішно стирчали на обритій голові.

– Мишко, синку! – крикнула хрипко Тетяна. Озирнулись усі: і Ольга, і прибиральниця тітка Валя.

Повернувся й солдатик. Тетяна судомно зітхнула: знову все починається спочатку, вона знову побачила сина в чужому парубку.

Насилу взяла себе в руки й запитала:

– Молодий чоловіче, ми незабаром зачиняємося. Якщо нічого купити не бажаєте, прошу на вихід.
Зовсім ще молоденький пацан зніяковіло посміхнувся.

– Вибачте, вибрати не можу. У мене грошей мало, – і розкрив долоню з копійками.

– Що, все у звільненні прогуляв? А батьки погано допомагають? – пожартувала Тетяна, підходячи ближче.

– Та я не собі. Сестричці. Мене у відпустку на тиждень відпустили, отож я і приїхав. Вона у мене недалеко живе. У дитячому будинку на Липках.

– Ми з нею самі залишилися. А гроші та картки в мене в потязі поцупили, добре, що копійки в кишені залишилася, – почервонів хлопчина.

Тетяну, як холодною водою облили, і вона обернулася до Ольги:

– Дівчатка, давайте по-швиденькому зберіть у пакет чогось смачнішого. Чек мені потім віддасте, – скомандувала вона і повернулася до солдата.

– Сам, мабуть, голодний?

– Запитала Тетяна і взяла його за руку.

– Ходімо до мене в кабінет. Я тебе напою чаєм і бутербродами нагодую.

Хлопець, червоніючи, пішов за нею.

А тим часом у залі Ольга з напарницею вкладали у пакет солодощі.

– І чого наша Тетяна так переполошилася? Вже додому час і касу зачиняти, а ми тут гасаємо, – бурчала Ольга.

Тітка Валя прикрикнула на неї:

– Чого бурчиш? Сказали, роби й не бурчи. А Таня правильно робить. Треба дівчинку порадувати, та й хлопця підтримати.

Але Ольга не здавалася:

– Я її, якщо чесно, уперше таку побачила. Як вона йому крикнула, Мишко? Ось ви, тітко Валя, тут давно працюєте, хто це?

Прибиральниця припинила мити підлогу і сумно зітхнула.

– Так сина її звали. Він у неї в Афганській згинув. Один єдиний у неї був. Не дай вам боже, дівчата, таке пережити.

– Вона раніше була інша. Реготуха, балакуча, аж занадто. А як Мишки не стало, скам’яніла вся.

А в кабінеті Тетяна делікатно розпитувала хлопця:

– А давно ви самі? Як сестру звуть? Де будеш ночувати?

Той з апетитом смакував бутербродами та нехитро відповідав, що батьки були під дією хмільних парів, і в лазні вчаділи.

Сестричку звуть Світлана, і через два роки вона з дитячого будинку випускається. Що після армії він у село повернеться, до батьківського будинку, і туди ж Світлану забере. А ночуватиме на вокзалі, він уже з черговим домовився.

А Тетяна слухала його, але бачила перед собою сина. Він так само морщив носа, коли говорив, і так само відкушував хліб: спочатку кірку, а потім м’якуш.

Тут вона схаменулась:

– А звати тебе як?

Він здивувався:

– Так, Михайло мене звуть. Ви ж самі там мене в залі гукнули. Я навіть здивувався, звідки ви мене знаєте.

У Тетяни горло стиснулося від спазму. Вона закашлялася так, що з очей сльози покотилися. Мишко сполошився:

– Що з вами? Погано?

Тетяна сьорбнула мінералку зі склянки й витерла мокре обличчя.

– Нічого, все гаразд, не хвилюйся. Ось що. На вокзал ти не підеш, ночуватимеш у мене. Зараз до Світлани з’їздимо, і якщо не пустять, гостинці передамо. І не сперечайся. Я старша і мені краще знати!

Мишко несміливо запитав:

– А ваші не проти будуть? Ну, якщо ви з вулиці приведете?

Тетяна посміхнулася:

– Нема кому проти бути. Одна я живу.

І на мить згадала колишнього чоловіка. Він через пів року після похорону пішов від неї – до дівчинки зовсім, старшої за сина лише на два роки.

У нього зараз уже троє дітей. Бачила його нещодавно: постарів, погладшав, попоганшав. Зрозуміло, що про Мишка й не згадує, мабуть, дітей виховує. Це вона досі сина забути не може.

Через рік після цієї події на пероні стояли двоє: Тетяна та Світлана, яку вона забрала до себе. Вони чекали швидкий поїзд, на якому мав приїхати Мишко – їхня головна людина в житті…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.