– Міро, це що? Я дивилася на той буряк, на цю пекінку, які у всій красі красувалися на столі. А потім перевела погляд на невістку. – Це вечеря, – сказала вона. Я кажу: – Мій син зараз приїде додому після цілого робочого дня важкого. Ти його капустою з бурячком зібралася годувати? – Так, ми так вечеряєм, – відповіла моя дивна, як і її ім’я, невістка Міра

– Міро, це що?
Я дивилася на той буряк, на цю пекінку, які у всій красі красувалися на столі. А потім перевела погляд на невістку.
– Це вечеря, – сказала вона.
Я кажу:
– Мій син зараз приїде додому після цілого робочого дня важкого. Ти його капустою з бурячком зібралася годувати?
– Так, ми так вечеряєм, – відповіла моя дивна, як і її ім’я, невістка Міра.
Наступного дня я заповнила їм холодильник сосисками, котлетами, напівфабрикатами, наварила холодцю, але увечері цього всього там вже не було. Це була робота невістки.
Як мені з нею далі спілкуватися, я не знаю. Я поїхала додому з каменем на душі і наміром вирішити цю проблему.
Я всю дорогу додому намагалася зрозуміти: як так? Мій син – чоловік, якого я виростила, щоб він жив добре, ситно, щасливо, а його годують капустою! У мене в голові не вкладалося.
Коли прийшла додому, першою, звісно, подзвонила подрузі Людмилі.
– Люд, уявляєш, у них на вечерю – капуста і буряки!
– Що, більше нічого? – щиро здивувалася вона.
– Взагалі! Я холодильник їм наповнила, а ця, його, ну, Міра, все десь поділа.
– Так, – задумалася Людмила. – Це або секта якась, або дієта.
Секта? Цього мені ще не вистачало. Я ще раз пригадала ті пусті полиці у їхньому холодильнику. Не виключено.
Через кілька днів я знову поїхала до них. Двері відкрив мій син.
– Мамо, ти чого без попередження? – він був здивований, але радісний.
– А що, не можна? – я пройшла на кухню і одразу відкрила холодильник.
Порожньо.
– Дімо, ну що це? Ти взагалі їси?
– Їм, мамо, їм, – засміявся він. – Ми просто не зберігаємо багато їжі.
Я сіла за стіл, важко видихнула.
– Це Міра тобі голову задурила?
В цей момент зайшла вона. Спокійна, легка, усміхнена.
– О, добрий день, – привіталася вона.
– Міро, я хочу зрозуміти, чому у вас у холодильнику пусто?
– Бо ми не їмо багато. Ми купуємо або готуємо рівно стільки, скільки потрібно на день.
Я перевела погляд на сина.
– І тебе це влаштовує?
Він кивнув:
– Так, мамо. Я почуваюся краще, легше, в мене немає важкості після їжі.
Я вже хотіла щось сказати, але Міра додала:
– Ми їмо корисну їжу, вітаміни, натуральне.
– А м’ясо?
– Їмо рибу.
Я хотіла сказати щось про те, що чоловік без м’яса – не чоловік, але промовчала.
Я бачила, що син на її боці.
Я пішла, так і не сказавши всього, що думала. Але їхала додому і думала: може, я справді чогось не розумію?
Чи варто мені прийняти їхній вибір, чи все ж спробувати наполягти на своєму? Що б ви зробили на моєму місці? Може заманювати до себе сина і годувати нормально?