– Міро, це що? Я дивилася на той буряк, на цю пекінку, які у всій красі красувалися на столі. А потім перевела погляд на невістку. – Це вечеря, – сказала вона. Я кажу: – Мій син зараз приїде додому після цілого робочого дня важкого. Ти його капустою з бурячком зібралася годувати? – Так, ми так вечеряєм, – відповіла моя дивна, як і її ім’я, невістка Міра

– Міро, це що?

Я дивилася на той буряк, на цю пекінку, які у всій красі красувалися на столі. А потім перевела погляд на невістку.

– Це вечеря, – сказала вона.

Я кажу:

– Мій син зараз приїде додому після цілого робочого дня важкого. Ти його капустою з бурячком зібралася годувати?

– Так, ми так вечеряєм, – відповіла моя дивна, як і її ім’я, невістка Міра.

Наступного дня я заповнила їм холодильник сосисками, котлетами, напівфабрикатами, наварила холодцю, але увечері цього всього там вже не було. Це була робота невістки.

Як мені з нею далі спілкуватися, я не знаю. Я поїхала додому з каменем на душі і наміром вирішити цю проблему.

Я всю дорогу додому намагалася зрозуміти: як так? Мій син – чоловік, якого я виростила, щоб він жив добре, ситно, щасливо, а його годують капустою! У мене в голові не вкладалося.

Коли прийшла додому, першою, звісно, подзвонила подрузі Людмилі.

– Люд, уявляєш, у них на вечерю – капуста і буряки!

– Що, більше нічого? – щиро здивувалася вона.

– Взагалі! Я холодильник їм наповнила, а ця, його, ну, Міра, все десь поділа.

– Так, – задумалася Людмила. – Це або секта якась, або дієта.

Секта? Цього мені ще не вистачало. Я ще раз пригадала ті пусті полиці у їхньому холодильнику. Не виключено.

Через кілька днів я знову поїхала до них. Двері відкрив мій син.

– Мамо, ти чого без попередження? – він був здивований, але радісний.

– А що, не можна? – я пройшла на кухню і одразу відкрила холодильник.

Порожньо.

– Дімо, ну що це? Ти взагалі їси?

– Їм, мамо, їм, – засміявся він. – Ми просто не зберігаємо багато їжі.

Я сіла за стіл, важко видихнула.

– Це Міра тобі голову задурила?

В цей момент зайшла вона. Спокійна, легка, усміхнена.

– О, добрий день, – привіталася вона.

– Міро, я хочу зрозуміти, чому у вас у холодильнику пусто?

– Бо ми не їмо багато. Ми купуємо або готуємо рівно стільки, скільки потрібно на день.

Я перевела погляд на сина.

– І тебе це влаштовує?

Він кивнув:

– Так, мамо. Я почуваюся краще, легше, в мене немає важкості після їжі.

Я вже хотіла щось сказати, але Міра додала:

– Ми їмо корисну їжу, вітаміни, натуральне.

– А м’ясо?

– Їмо рибу.

Я хотіла сказати щось про те, що чоловік без м’яса – не чоловік, але промовчала.

Я бачила, що син на її боці.

Я пішла, так і не сказавши всього, що думала. Але їхала додому і думала: може, я справді чогось не розумію?

Чи варто мені прийняти їхній вибір, чи все ж спробувати наполягти на своєму? Що б ви зробили на моєму місці? Може заманювати до себе сина і годувати нормально?

Джерело