Коли я одружився на Катерині, ми вирішили, що при старості тещі, Любові Володимирівни, приїдемо до села та з нею будемо жити. Не бачив у цьому нічого поганого.

Моя теща була золотою людиною. Вона зустрічала й проводжала нас пирогами та різним начинням, годувала мене, як рідного сина, нічого для нас не шкодувала.

Катерина завжди довірялася мамі. А я ставився до неї, як до найближчої людини. Інколи мене не розуміла моя мати, проте відчувала та знала найпотаємніші схованки моєї душі саме теща. Вона була мудрою жінкою. Тепер я це розумію.

Раніше у будинку моєї тещі жила велика та дружня, на перший погляд, родина. У Любові Володимирівні та Василя (я не знав свого тестя, бо він помер рано) було двоє діток: донечка, моя дружина, та син Антоній. Окрім того, сюди з’їжджалися й брат тещі та його діти. Одним словом, опікувалася жінка ціле літо своїми дітьми і племінниками, яких було троє.

Руслан, брат тещі, хотів залишати їй гроші на дітей. Та Любов Володимирівна завжди казала, що це дім й племінників, адже тут жила їхня бабуся. Нерідко тут залишалася й наша п’ятирічна донечка.

Ми теж давали гроші для комфорту нашої дитини, однак теща відмовлялася: «Діти, та ви що? У селі на городі та в садочку безліч корисних продуктів!»

Але дітям потрібні були ще й різні смаколики. Та Любов Володимирівна не могла собі їх дозволити купити. Від допомоги відмовлялася. Соромно було. А потім почала влазити у кредит.

Потім теща не витримала. Діти брата перебували в хаті ціле літо і всі канікули. Пересварилися родичі між собою, коли бабця померла.

Брат та невістка Любові Володимирівни довго стосунки з’ясовували, щоб хату відсудити, в якій все життя теща прожила. Та ні з чим залишилися.

Теща померла, будинок дістався моїй дружині. Ми тим часом проживали в іншому місті. Та обставини склалися так, що ми не змогли вже мешкати там. Тому вирішили переїхати у село, до хати покійної мами Катерини.

Ми майже рік там не були. Але були шокованими від побаченого. Там наче безхатченки жили! Мало того, що, з будинку все повиносили: усі меблі, посуд, столові прибори, навіть тюль.

Більше того, родичі винесли усе з подвір’я. Але ж позривати шпалери – це вже зовсім ганебно! Нам на зло це зробили. Напевно, хотіли помститися за житло покійної тещі!

Довелося нам починати життя у селі з ремонту та придбання необхідних речей. Тому ми економили на їжі та на усьому іншому.

До речі, родичі намагалися з нами поговорити після того, як ми переїхали. Вони думали, що ми будемо гніватися. Але ми все простили. Бо простити – це значить відпустити. А нам уже не хотілося спілкуватися з такими людьми.

КІНЕЦЬ.