Мені 35 років, одружена 9 років, синові 8. Для чоловіка це другий шлюб, від першого шлюбу у нього двоє дорослих дітей.

Коли чекала нашу спільну дитину, на терміні 4 місяці, мені ставили невелику загрозу. Це був квітень, і ми з чоловіком планували двотижневу поїздку на море, і вирішили взяти його дорослих дітей – 19 та 21 роки.

І тут лікар сказав, що їхати поїздом, а потім летіти мені небезпечно, треба залишитися вдома і почекати з поїздкою. Це було за 2 тижні до поїздки, і чоловік сказав, що дуже шкода, що маю таку ситуацію, але він дуже хоче поїхати.

Я засмутилася, і мені дуже не хотілося його відпускати, хотілося підтримки, боязнь була однією залишся в такий період, але бачачи його бажання, я відпустила їх.

Під час цієї поїздки він дзвонив і постійно розповідав, як їм чудово, до яких ресторанів ходять, скидав фото. Ні діти його не спитали, не подзвонили, мовляв, як ти, Олено, все-таки ти тут одна. Я їздила до лікаря, здала аналізи, поїхала машиною до мами на кілька днів. Часто плакала, прикро було, що я просто одна.

Минув час, благополучно з’явилася чудова дитина. І тут його донька від першого шлюбу також повідомила, що чекає дитину, і там прогнози лікарі даюють не дуже.

Чоловік відразу змінюється, під час роботи дзвонить до лікарні, дзвонить мені з роботи і постійно розповідає, які у неї аналізи і як у неї справи.

Я не розумію, чому до неї таке дбайливе ставлення і чому до мене в тій самій ситуації було абсолютно протилежне. Чоловіка не відбивала і не виводив із сім’ї, він був 6 років у розлученні вже.

КІНЕЦЬ.