Минулого року на Великдень я лишилась з повним столом — ковбаса, паска, борщ, крученики, фаршировані яйця, домашні пляцки — і абсолютною тишею в хаті. Жодного дзвінка, жодного “мамо, ми приїдемо”.

Тільки пустота, яка дзвеніла гучніше за будь-яку пісню. І знаєте, найгірше навіть не це. Найгірше — оце відчуття, що ти вже не мама, а лише чекова книжка з інструкцією “відкрити після мого відходу на небеса”.

Все почалося ще у Страсний четвер, коли я поставила варити буряк для борщу і згадала, як колись Андрій, мій покійний чоловік, зранку біг по базарі за свіжим хроном, бо “без нього то не Великдень, Стефо, а пародія”. А тепер я стою біля плити сама, хрін терла теж сама — плакала не лише від нього.

Мені 76. Ноги ниють від ранку до вечора, очі печуть від телевізора, а серце — від мовчанки дітей.

Колись ми з Андрієм не знали, куди посадити всіх родичів: троє дітей, п’ятеро онуків, свати, свати зі сватами. А тепер — один стілець на кухні. І ще два, пилом припали, бо їх давно ніхто не чіпав.

У Степана, мого найстаршого, свій бізнес. Живе у Львові. Дзвонить хіба як треба поради в нотаріуса — бо ж я колись працювала там. Юля — моя середня, заміжня за німцем, в Мюнхені. Сказала, що прилетить улітку, бо “весна — то час для садів, не для бабусі”. Найменша — Оксанка — нібито ще студентка, хоча вчитись, здається, вона вже забула, бо більше часу в інстаграмі, ніж в бібліотеці.

Я все приготувала, як колись. Вареники з капустою, які Степан завжди крав з миски до молитви. Сирники для Юлі — вона їх з дитинства обожнювала. І медовик для Оксани — він у мене виходить кращий, ніж у будь-якій кав’ярні, хоч самі хвалили.

Поставила все на стіл, накрила білою скатертиною, що ще мама вишивала, запалила свічку. І тиша. Густюща така, що аж лунала в голові.

Телевізор працював як фон. Там ведуча весело тлумачила, як робити декор з моху. Мені аж смішно стало — мох, кажеш? Мені б хоч трохи уваги замість твого моху.

Сусідка Марія зайшла за сіллю, бо забула купити.

– Ти чому така сумна, Стефаніє? – питає.

– Свято ж! Діти приїдуть?

Я тільки махнула рукою.

– Приїдуть, хіба коли я вже буду в іншому світі. Щоб перевірити, чи правильно ім’я в свідоцтві написали.

Марія засміялась. Але очі в неї теж стали вологими. В неї схожа ситуація — онуки десь у Чехії, сини в Києві, а вона тут, між килимом і холодильником.

В суботу ввечері я ще мала надію. Подзвонила Степану.

– Привіт, сину. Ви завтра будете?

– Мам, ні. В Іринки з’явився форс-мажор. Її мама раптом приїхала. Ми не можемо її лишити саму.

– А я, значить, можу?

– Ну мам, ти ж розумієш…

Розумію. Все розумію. І від Юлі прийшла есемеска: “Мамо, Христос Воскрес. Цьом!” — без дзвінка, без відео, без нічого. Від Оксанки навіть цього не було. Може, забула, може, просто “в лайфхаків на свято” не влізло.

І от я сиджу. За столом, де страв більше, ніж гостей. Борщик остиг, холодець розтанув, червоненьке налите, але кому? Дах не тече, але серце — так.

Я навіть вийшла на лавку під під’їздом. Думаю, хоч якась баба підійде, посидимо, як колись. Аж бачу — сусіди з дому через дорогу. Вся сім’я — троє дітей, мама, бабуся, тато. Гомін, сміх, писанки показують, яйцями б’ються. Як в кіно. І я собі думаю: а чим я гірша?

Я що, погано виховала? Дала їм усе: освіту, підтримку, борщ кожну неділю. А тепер — як той жебрак під вікнами: стою з душею, простягнутою, як рукою, і ніхто не бере.

На наступний день подзвонила мені Оленка — колишня колега з роботи. Каже:

– Стефо, я оце думаю, може ми з бабами організуємо свій Великдень? Ну, без дітей. Вони ж мають “своє життя”, як кажуть. А ми ж не музейні експонати, щоб припадати пилом у чеканні.

І я замислилась. Може, й справді досить сидіти й чекати? Може, варто почати щось нове? Танці для пенсіонерів, гурток рукоділля, катехиза, бодай щось.

Бо знаєте, яка найбільша біда? Не самотність, ні. А те, що звикаєш до неї. І тоді вже не болить — а просто порожньо.

От і тепер сиджу, пишу вам, моя хата пахне випічкою, але нема кому її їсти. І думаю: скільки таких, як я? Скільки жінок нашого покоління лишаються на свята самі, бо діти “не встигають”, бо “завтра на роботу”, бо “ну ти ж сильна, мамо”?

А ви? Ви самі на Великдень? Чи, може, навпаки — біжите з гостин до мами?

Поділіться. Бо, може, хтось одинокий прочитає і побачить: вона не одна.

Ми не одні.

Джерело