Десь рік тому нам з чоловіком Дмитром жилося зовсім непросто. Довго сиділи вдома, діти вчилися дистанційно, з роботою були суцільні негаразди. Ми якось стали по-іншому дивитися на своє життя.

Добре обдумали все і вирішили, що купимо невеличку хатину в селі і будемо жити там поки. Поки діти малі і постійні обмеження, так буде краще для всіх, адже вулиця і свіже повітря і нам, і діткам йдуть на користь. Нам завжди подобалося життя в приватному будинку, ми мріяли про це.

Так, як багато грошей у нас не було на той час, ми шукали маленьку хатину, аби жити поки в селі, сподівалися, що там наше життя буде легшим.

Натрапили на стареньку милу бабусю, вона продавала свою хату, бо її діти забирали в місто до себе з села.

Ми були щасливі, раділи, що нам дуже пощастило, так як хатина хоч старенька, але дуже доглянута та затишна, скрізь чистенько, та й ціна невисока.

Купили хатину, перевезли усі свої речі і стали облаштовуватися там. Квартиру свою ми здали в довгострокову оренду, а на ці гроші планували жити в селі. Я не працювала до того, а чоловік звільнився з роботи і став шукати якийсь підробіток поблизу.

Ми так раділи, сонечко, трохи веселіше стане жити, в селі город і чоловік роботу найшов.

А одного дня, несподівано, до нас навідалася бабуся у якої ми купили свій будинок. Вона прийшла з однією невеличкою торбою своїх речей. Стала скаржитися, що життя з дітьми у неї не склалося, вона ніяк не могла їм догодити, а молодь не звикла жити з старенькою під одним дахом, часто просили, щоб та не виходила з кімнати, коли у них гості бувають.

Бабуся стала просити, щоб ми продали їй хату назад, бо за короткий час вона ще гроші не витратила свої, і дітям все не віддала, сказала, що не може жити більше там у місті, хоче повернутися назад в село.

Для мене з чоловіком це було такою несподіванкою, що й словами не передати. Я б ніколи не подумала, що таке в житті може статися, а тим паче, що таке може статися зі мною.

Ми підлаштувалися вже під таке життя і, щиро кажучи, нічого не збиралися змінювати у своєму житті навіть заради бабусі. Як би це не звучало, але ж вона нам зовсім чужа людина!

Я нагодувала стару жінку, пригостила її пирогом, який встигла спекти і чаєм. Мені стало шкода її, але я по-людськи пояснила, що так не робиться, ми не будемо змінювати своє життя за один день.

Бабуся Ольга пішла. А потім я дізналася, що її приютила наша сусідка та старенька стала частенько приходити до нас. Стане біля воріт, стоїть і плаче собі тихенько. Я перші дні не виходила до неї, а потім мені так стало шкода її, що я стала запрошувати її на подвір’я, хоча вона й чужа зовсім людина нам. Ми сиділи і довго з нею розмовляли про життя.

Бабуся Ольга розповіла, що має дві доньки, це вони вмовили її продати хату, говорили, що заберуть її до себе. Вона житиме в них по черзі, а гроші поділять навпіл. Але вони хотіли лише гроші, адже ставилися до неї не дуже добре. Що одна донька, що інша не змогли вжитися з мамою старенькою.

Доньки просили матір, щоб вона сиділа в кімнаті своїй постійно, нічого не робила вдома, не мила посуд, їм нічого не подобалося. А просто сидіти Ольга не звикла, вдома в неї і курочка була, і гуска, і маленький город, і подруги, а тут і слова мовити ні до кого.

Ольга тішилася лише одному, що не встигла віддати гроші дітям. Ми так звикли до бабусі Ольги, що самі не помітили, як стали щодня чекати, коли вона прийде до нас, її дуже полюбили наші дітки. Вона щось пекла, готувала, проводила багато часу з дітьми.

А потім сама нам запропонувала, що буде сидіти з нашими дітками, а я з чоловіком можу шукати роботу у місті, яке недалеко від нас.

Я була безмежно їй вдячна, бо через тиждень у нас вже була робота.

Тепер бабуся Ольга живе з нами в своїй хаті, для неї ми виділили маленьку кімнату. Ми працюємо, вона допомагає з дітьми та по господарству, планує садити наступного року город.

Я не знаю, як буде далі, але зараз ми усі щасливі. Ми зріднилися наче з цією жінкою. Тепер навіть не уявляємо, як би ми жили без неї. Я ніколи подумати не могла, що чужа людина стане мені такою рідною.

Фото ілюстративне.

Джерело