Коли Марії було трохи за сорок, вона вперше ступила на римську землю. За плечима – розбитий шлюб, борги, діти, що ледве вивчились, і серце, яке давно забуло, що таке радість.

Її чоловік, Петро, ще за молодих літ любив заглянути в чарку. Потім почав руку підіймати. Діти – Оля і Назар – виросли серед сварок, сліз і постійного виживання. І коли Марія зважилась на Італію, їй здавалося, що вона їде не просто працювати, а рятувати і себе, і дітей.

Перші роки були тяжкі.

Вона працювала при старенькій синьйорі Анні: купала її, годувала з ложки, спала по кілька годин, пересилювала ностальгію, біль у спині й самотність. Відкладала кожне євро – для дітей.

Посилала додому посилки: Олі – сукню, Назара – взула, навчає, згодом допомогла йому купити авто. Все життя – у телефоні:

«Мамо, перешли ще трохи грошей», «Мамо, треба на курси», «Мамо, нам не вистачає»…

Вона не жалілась. Навпаки – тішилась, що може допомогти.

Минуло вісім років. Синьйори Анни не стало, а Марія залишилась жити в тому ж містечку, бо інша сім’я запропонувала їй легальну роботу.

І саме тоді, коли вона вже й не чекала, сталося те, чого найменше сподівалась: вона закохалась.

Його звали Лоренцо. Він був овдовілим чоловіком із сумними очима, любив працювати на землі, варити каву і слухати, як вона розповідає про свій дім десь в Україні.

З ним було легко. Без докорів. Без “ти мусиш”. Без того, до чого вона звикла з молодих літ.

Коли він зробив їй пропозицію, вона плакала. Бо вперше за все життя її вибрали не як служницю, а як жінку.

Вона написала дітям: «Я виходжу заміж, все серйозно. Залишаюся в Італії».

Після весілля Марія змінилася. Вона почала жити для себе. Вперше.

Не купувала нічого на відправку. Не відкладала. Вона з Лоренцо поїхала до Неаполя, гуляла старими вулицями, сміялась, фотографувалась.

Оля з Назаром спершу привітали:

– Головне, щоб ти була щаслива, мамо.

Але потім прийшли нові повідомлення: «Нам треба трохи допомоги. Ти ж нам завжди пересилала». «Мамо, я в декреті, а чоловік мало заробляє. Ти не могла б?»…

Вона чесно відповіла, що зараз вільних грошей, щоб допомагати у неї немає, все йде на життя.

І от тоді почалося справжнє… Діти показали як насправді ставляться до матері.

Оля образилась. Зателефонувала й сказала:

– Значить, ти, мама, на чужих дітей працювала, а як свої – то вже нема? Ми ж усе дитинство без тебе! Ми самі себе ростили! І ти навіть зараз не можеш допомогти? Бо знайшла собі чоловіка?…

Назар написав коротко: «Мені нічого від тебе не треба, але ти мені більше не мама, я тобі цього ніколи не забуду».

Вона сиділа в кухні, стискаючи телефон, і не знала, як реагувати: плакати, кричати, чи просто вийти на вулицю і мовчати.

Лоренцо поставив перед нею чашку кави і сів поруч.

– Що трапилось, amore?

– Діти…

– Вони сердяться?

– Так. Бо я більше не надсилаю їм грошей. Бо я – живу.

Він обійняв її за плечі.

– А ти маєш право жити. Ти їм усе дала. А тепер твоя черга. Вони зрозуміють. З часом.

Але час ішов, а діти не розуміли.

Вони перестали писати. Дзвонили все рідше. Не вітали з днем народження.

А Марія – не змінювала рішення. Вона писала перша. Вітала. Питала про внуків. Але не кидалася назад у той вир вимог, у якому жила колись.

Бо знала: жертвуючи собою до останку – ти не завжди виростиш вдячність. Іноді – лише звичку до того, що так має бути.

Минув ще рік.

Одного вечора Лоренцо зайшов у дім із поштою. Серед листів – малюнок і листочок. Написала внучка, що знає, що бабуся живе в казковій Італії і що вона хоче до неї приїхати.

Марія читала ті рядки, і очі її стали вологими. Вперше за довгий час – не від болю, а від тепла.

Бо зрозуміла, що не все ще втрачено. І, може, колись Оля й Назар зрозуміють, що мама – теж людина. Не тільки гаманець. Не тільки тил. А жінка, яка має право на своє щастя. І яке, можливо, не схоже на їхнє уявлення.

А поки що Марія щонеділі запалювала свічку перед іконою в італійській церкві, і молилась, щоб все налагодилося.

І щоб її родина, яка попри все не розпалась, стала… іншою.

Джерело