Минуло два роки. Відтоді моя донька жодного разу не подзвонила й не надіслала жодного повідомлення. Вона більше не бажає мене бачити, а мені скоро 70.

Моя сусідка, Надія Степанівна, нещодавно святкувала 68-й день народження. Вона живе сама, і час від часу я відвідую її — приношу щось до чаю, аби розвіяти її самотність.

Надія Степанівна — людина надзвичайно тепла, щира, з тонким почуттям гумору. Любить розповідати про свої подорожі, про життя. Але ось про родину вона майже ніколи не згадувала. І лише одного разу, напередодні свята, вона відчинила переді мною своє серце.

Коли я прийшла до неї того вечора, Надія Степанівна була не схожа на себе. Погляд тьмяний, усмішка — натягнута. Я принесла їй домашнього печива та трохи солодощів до чаю, сподіваючись хоч трішки підбадьорити її. Ми сиділи мовчки за столом, коли раптом вона сама порушила тишу.

— Минуло два роки… — тихо промовила вона, дивлячись у чашку. — Відтоді донька жодного разу не подзвонила, жодної листівки, жодного слова… Я сама намагалася привітати її зі святами, але її номер більше не відповідає. Схоже, вона його змінила. Я навіть не знаю, де вона тепер…

Її голос тремтів, як тремтить осінній листок на вітрі. І тоді Надія Степанівна, важко зітхнувши, почала свою розповідь.

Колись у нас була щаслива родина. Я познайомилася з Ярославом, коли нам було трохи за двадцять. Ми не поспішали з дітьми — спочатку хотіли побачити світ, пожити для себе. Чоловік працював у добрій фірмі, часто їздив у відрядження, і я іноді супроводжувала його. Ми багато працювали, але й багато раділи життю.

З часом ми змогли купити просторину трикімнатну квартиру. Чоловік сам робив у ній ремонт — кожну поличку, кожні дверцята він вимірював з особливою старанністю. Цей дім був для нас не просто житлом — це було втілення всіх наших надій і мрій.

І ось через кілька років у нас народилася довгоочікувана донька. Чоловік боготворив її, носив на руках, читав казки перед сном, водив у парки. Я тоді думала, що життя моє вдалося.

Та щастя виявилося недовговічним. Десять років тому Ярослав пішов із життя після важкої хвороби. Ми витратили майже всі заощадження на його лікування, але врятувати його не вдалося. Відтоді в домі стало тихо й пусто, ніби разом із ним пішло все тепло.

Після смерті батька донька змінилася. Вона почала віддалятися від мене, все частіше ночувала у подруг, потім з’їхала на орендовану квартиру. Я розуміла: кожному потрібен свій простір, не тримала її. Ми бачилися рідко, але підтримували зв’язок. До одного дня.

Два роки тому вона прийшла до мене з проханням. Хотіла взяти іпотеку на купівлю власного житла. Попросила мене допомогти — продати нашу квартиру, купити мені маленьку «однушку», а решту грошей використати для першого внеску.

Я не могла погодитися. Не через жадібність чи егоїзм. Просто… цей дім — остання ниточка, що пов’язує мене з чоловіком. Тут усе нагадувало про нього: стіни, меблі, запах книжок на полиці.

Я намагалася пояснити це доньці. Але вона слухати не захотіла.

— Тато все це будував для мене! — викрикнула вона. — А ти тримаєшся за стіни, як за кладовище!

Потім грюкнула дверима й пішла. І відтоді — жодного дзвінка, жодного листа.

Нещодавно я дізналася через спільну знайому, що вона взяла іпотеку сама. Працює на двох роботах, живе в орендованій квартирі. Дітей у неї немає. Ні сім’ї, ні відпочинку — лише робота, дім, робота.

Я намагалася їй подзвонити. Даремно. Мабуть, вона змінила номер. Моя подруга, яка інколи її бачила, казала, що вона виглядає втомленою, схудлою. Але до себе вона нікого не підпускає.

Я не знаю, як знайти до неї шлях. Як попросити пробачення, навіть не розуміючи, за що. Я вже не молода, скоро мені виповниться 70. І серце розривається від туги.

Сижу довгими вечорами біля вікна, вдивляюся в пітьму, сподіваючись, що колись у дверях з’явиться знайома постать. Що донечка скаже просте: «Мамо, я сумую». Але, мабуть, це лише мрії старої жінки.

Я часто запитую себе: чи правильно я вчинила? Може, варто було пожертвувати минулим заради її майбутнього? Чи, навпаки, треба було відстояти пам’ять про нашу сім’ю?

Відповіді немає.

Є лише тиша в порожній квартирі й фотографія чоловіка на стіні, з якої він ніби теж запитує: «Чому все так вийшло?..»

А я не знаю, що відповісти.

КІНЕЦЬ.