Юрій мовчав. Він стояв біля дверей, дивлячись на мене з розгубленим виразом обличчя. Моя сестра Марічка, його єдине кохання. Відчуття було таке, ніби мене лупнули прямо в обличчя. Все стало зрозуміло в один момент: його дивна поведінка, ті погляди, які я приймала за інтерес до мене, і його часті відвідини нашого дому. Як я могла бути такою сліпою?

Це стало початком кінця для мене. Мої мрії, надії, бажання – все розлетілося на шматки. Я більше не могла бачити свою сестру і Юрія разом, тому просто зникла з їхнього життя.

Я завжди знала, що мої почуття до Юрія – це щось більше, ніж просто симпатія. Він був нашим сусідом, і ми з ним часто перетиналися ще з дитинства. Однак він завжди більше спілкувався з моєю сестрою Марічкою. Їхня дружба була природною і легкою. Я була лише підлітком, а він здавався мені справжнім принцом із казки.

Коли я була старшою, мої почуття тільки зміцнилися. Марічка тим часом була зайнята своїми справами – навчанням у музичній школі та підготовкою до конкурсів. Вона ніколи не звертала уваги на Юрія як на чоловіка. “Ми просто друзі,” – завжди казала вона. Але я бачила, що він дивився на неї інакше. Я сподівалася, що це зміниться.

– Ти хочеш потанцювати? – одного разу запитала я, коли ми були разом на вечірці.

– Звісно, хочу! – відповів він, і моє серце забилося швидше.

Мені тоді здавалося, що я нарешті отримала шанс. Він танцював зі мною, робив компліменти. Я була впевнена, що ми почнемо щось більше. Однак наступного дня він холодно сказав, що наш танець нічого не означав. І додав:

– Вибач, але я люблю Марічку.

Ці слова розбили мене. Як я могла витримати те, що він закоханий у мою сестру? Марічка навіть не знала про це. Вона ніколи не звертала уваги на його почуття. Але я знала, що не можу залишатися поруч із ними обома. Тому вирішила поїхати з міста.

Я поїхала до Львова і почала будувати своє життя заново. Це було складно, але я поступово навчилася жити без думок про Юрія. Ми з Марічкою спілкувалися все менше. Їй було важко зрозуміти, чому я так різко віддалилася, але я не могла пояснити. Це було б занадто важко для нас обох.

Час минав, і я думала, що мої дірки затягнулися. Однак через рік я дізналася, що Марічка і Юрій одружилися. Вони були разом. У них народилася донька, Софійка. Я бачила її лише на фотографіях. Марічка неодноразово запрошувала мене приїхати, але я завжди знаходила відмовки. Я боялася, що побачу Юрія, і всі ті почуття знову виринуть на поверхню.

Минуло дев’ять років, коли я отримала запрошення на Перше Причастя Софійки. Марічка написала, що це буде важливий день для їхньої сім’ї, і вона дуже хоче, щоб я була поруч.

Я вагалася. Чи варто їхати? Чи зможу я подолати свої емоції? Але врешті вирішила, що маю це зробити. Не заради себе, а заради Софійки. Вона не винна в моїх почуттях чи в тому, як усе склалося.

Коли я приїхала до їхнього дому, Марічка зустріла мене з обіймами. Вона виглядала щасливою і трохи схвильованою. Юрій також був там, але уникав мене. Ми майже не розмовляли, і я вдячна за це. Мені було важко навіть просто дивитися на нього.

Софійка підбігла до мене і щиро обійняла.

– Тітко Олю, ти така красива! Чому ти до нас так рідко приїжджаєш?

Я не знала, що відповісти. Її слова торкнулися мене до глибини душі. Можливо, я зробила помилку, тримаючи таку дистанцію всі ці роки. Можливо, я втратила щось більше, ніж кохання – я втратила сім’ю.

Чи правильно я вчинила?

Я досі не знаю, чи була моя втеча найкращим рішенням. Чи варто було мені залишитися й прийняти ситуацію такою, якою вона була? Чи варто було зберігати стосунки з Марічкою і не втрачати зв’язок із племінницею?

А ви як думаєте? Як ви вчинили б у подібній ситуації? Чи змогли б ви пробачити свою сестру й залишитися поруч із нею та її чоловіком, навіть якщо він був вашою першою любов’ю?

Джерело