Минуло 5-ть років з того часу, як я пішов проти волі батьків, які хотіли одружити мене на дівчині, яку я не кохав. – Та любов прийде з часом! За це не хвилюйся, синок!, – повторювала мама. Тато ж строго казав, що якщо не Василина, то зречеться мене і ніякого спадку я не отримаю. День весілля, яке так і не відбулось, я ніколи не забуду. Василина зайшла в мою кімнату і без слів все зрозуміла.

– Я не кохаю її, мамо. Не кохаю! – голос мій тремтів, і я майже кричав.

Мати лише стискала губи, а батько повільно відклав газету і подивився на мене так, ніби я щойно оголосив, що відмовляюсь від власного прізвища.

– Оресте, у тебе є обов’язки перед родиною, – нарешті сказав він, витримавши довгу, напружену паузу. – Василина – хороша дівчина, вона з достойної сім’ї. Це вдалий союз.

Як пояснити їм, що моє серце належить іншій? Що життя з Василиною – це решітка, з якої немає виходу?

– Але ж це моє життя! Ви ж не можете змусити мене!

– Оресте, будь ласка, – мати нарешті заговорила, її голос був сповнений втоми. – Кохання приходить з часом. Василина розумна, красива, вона стане тобі доброю дружиною.

Я мовчав. Вони просто не розуміли. Я виріс у цій родині, серед її традицій, правил, очікувань. Усе було розписано ще до мого народження. Вони ніколи не припускали, що я захочу вирішувати сам.

А я вже вирішив.

За два дні до весілля я сидів на березі річки, кидаючи камінці у воду. Поруч стояла Марія – моя справжня любов, та, з якою я хотів прокидатися щоранку, але не міг. Вона мовчала, розуміючи, що я переживаю найбільшу битву у своєму житті.

– Ти підеш до вівтаря? – запитала вона нарешті, стискаючи край своєї кофти так, ніби могла втримати себе від сліз.

– Не знаю… – видихнув я. – Якщо не піду, батько більше не визнає мене сином. Позбавить спадку. Каже, що моє рішення – це ганьба для всього роду.

– А якщо підеш? – вона підняла на мене очі.

Я мовчки дивився на воду. Якщо піду – зраджу себе.

– Оресте, – її голос був м’яким, але твердим. – Ти не боїшся втратити гроші чи статус. Ти боїшся втратити батька. Але скажи, що ти відчуватимеш, коли вранці прокинешся поруч із жінкою, яку не кохаєш?

Я мовчав. Вона мала рацію.

Настав день весілля. Стоячи перед дзеркалом у святковому костюмі, я відчував, як холодний піт стікає по спині. Це був мій шанс. Останній шанс змінити все.

Двері до кімнати прочинилися, і на порозі з’явилася Василина. У білій сукні, з ніжним виразом обличчя, вона виглядала як наречена з казки. Тільки от це не була моя казка.

– Оресте, – тихо мовила вона. – Я не сліпа. Я бачу, що ти нещасний.

Я здивовано підняв голову. Вона спокійно дивилася на мене, її руки були схрещені перед собою.

– Василино, я…

– Не кажи нічого. Просто скажи правду. Ти кохаєш іншу, так?

Я не міг відповісти, лише кивнув. Вона сумно усміхнулася.

– Тоді йди до неї, – промовила вона несподівано. – Я не хочу виходити заміж за чоловіка, який дивиться на мене і бачить когось іншого.

Я дивився на неї, не вірячи своїм вухам.

– Але твої батьки… мої батьки…

– Вони не живуть нашим життям, Оресте, – відповіла вона просто. – Вони нас не питають, чого ми хочемо. Вони просто вирішили, що так буде краще. Але що краще для нас?

Я проковтнув ком у горлі.

– Ти впевнена? – запитав я.

Вона зітхнула.

– Я впевнена, що не хочу провести життя з чоловіком, який кохає іншу. І ти теж цього не хочеш.

Я вперше подивився на неї іншими очима. Вона була не тільки красивою, а й сильною. Сильнішою, ніж я міг уявити.

Я зробив крок до дверей, ще один…

І вибіг з кімнати.

Мої батьки ніколи не пробачили мені цього. Я втратив їхню підтримку, частину друзів, родину. Довелось починати все з нуля. Але я був вільний. І був поруч із жінкою, яку кохав.

А що б зробили ви на моєму місці? Чи варто жертвувати всім заради кохання? Чи, можливо, справжня любов – це компроміси? Я досі не знаю, чи мій вибір був правильним, але я знаю одне: він був моїм. А як би ви вчинили?

Джерело