Я зараз сиджу на кухні, з телефоном в руці. Ніколи б не подумала навіть, що доведеться так часто дзвонити чоловікові на роботу в чужій країні, але ось вже півтора року, як Микола працює в Польщі.

Спочатку ми обговорювали, що це буде ненадовго, поки не покращиться наше життя.

Він казав, що заробить грошей, а потім повернеться, оселиться на новій квартирі, і ми почнемо нове життя. Він був таким впевненим. Я – так само.

Але ось тепер, коли знову я чую його голос там далеко, розумію, що цей голос усе далі і далі від мене.

Кожен його дзвінок — наче промінчик на тому боці, від якого ми все більше віддаляємося. І я відчуваю, як порожнеча заповнює мою душу, адже усвідомлюю те, що ми вже, можливо, не є тією сім’єю, що були, а я тримаюся за якусь примарну надію і боюся зізнатися, що все вже не так добре, як було, у нас.

– Миколо, коли ти вже повернешся? – я ледь стримую сльози, хоч і намагаюсь говорити спокійно.

– Я вже казав тобі, Олю, що треба ще трохи почекати. У нас все буде краще. Продовжується проект, і вони хочуть, щоб я залишився ще на кілька місяців.

– Але ж ми вже так довго не разом! Я сама з малим, ти навіть не знаєш, що з ним відбувається, як я тут живу без тебе. Ти не хочеш приїхати додому? Чи це я вже завжди буду сама?

– Ти ж знаєш чудово, як важливо зараз для нас заробити грошей, адже вдома такого шансу не буде. Потім все зміниться. Не хвилюйся, я скоро буду.

Слова він говорить переконливо, але кожен раз, коли я чую його, відчуваю, що чогось не вистачає.

Ще недавно Микола був моєю опорою. Ми разом будували наш маленький світ, і кожен його жест, кожне слово ставало частиною нашої родини. І ось зараз я бачу, як ми обоє поступово віддаляємося один від одного.

А найгірше те, що відстань між нами не лише фізична – вона стає емоційною.

Спочатку я просто сумувала. але ще чекала, вірила, що це буде недовго і потрібно просто змиритися з цим на якийсь короткий час. Тепер уже давно не знаю, що й думати.

Микола працює за кордоном, а я залишилася вдома з дитиною. Пройшло більше трьох років, як він поїхав, а він усе не повертається. І хоча в нашій родині питання грошей завжди було важливим, я відчуваю, що ці гроші вже не мають тієї ваги, яку мали на початку.

Я вже не бачу сенсу в тому, щоб чекати і чути від нього лише порожні обіцянки одні.

Коли Микола поїхав, все було по-іншому. Я бачила в його очах рішучість, надію на краще майбутнє. Ми разом планували, що через кілька років він повернеться.

Але, коли минуло вже більше трьох років, з кожним місяцем його слова стали ставати більш туманними. Перший рік був наповнений надіями, а потім, здається, обіцяне майбутнє просто зникло, ніби туман.

Його робота там за кордоном стала його новим життям, і я опинилася у ролі спостерігача, який не знає, як повернути все назад.

Микола почав наголошувати на стабільності. Всі ці роботи, нові можливості, підвищення на роботі — це наче нове життя, яке йому стало цікавішим, ніж старе.

Я була тією, хто залишився вдома з дитиною, тією, хто потребувала його підтримки, але її не було.

З кожним місяцем я починала відчувати себе все більше самотньою. Микола намагався переконати мене, що все це тимчасово. Що він працює не тільки для себе, а й для нас, для нашої родини. І я намагалася вірити.

Але що робити, коли цей “тимчасово” перетворюється на “вічно”? Що робити, коли з кожним новим днем усе більше відчуваєш, як твоя сім’я руйнується, як втрачається щось важливе?

Нещодавно я знову спробувала поговорити з ним про повернення в Україну. Як завжди, я намагалась бути терплячою, не висловлювати розчарування, щоб не образити його. Але я не могла більше тримати все в собі.

– Миколо, я не хочу більше чути твої обіцянки. Ми тут, ми чекаємо тебе, а ти все одно не приїдеш. Ти навіть не знаєш, як там у сина справи, як він росте. Це не просто робота, це наша родина. Це ми!

– Я знаю, що тобі важко, але ти ж розумієш, що я це все роблю для нас. Якби я зараз повернувся, ми б знову почали жити в бідності згодом, гроші ці розійшлися б, як вода, вдома я стільки ніколи не зароблю, не могли б собі дозволити багато речей, які нам потрібні.

– Але ж ти забуваєш про нас, Миколо. Ми теж потребуємо тебе. І синочок хоче бачити тебе. Ти не уявляєш, як я важко справляюся тут одна, і всі твої гроші вже не можуть компенсувати твою відсутність.

– Я все чудово розумію, Олю. Ти права, я теж дуже сумую. Але зараз немає часу повернутися, я обіцяю, що скоро все буде інакше.

Ті слова не заспокоюють мене. Я чую їх уже стільки разів, що здається, вони стали порожніми. І мені не хочеться більше слухати їх. Це не просто слова, це ціле життя, яке ми змогли б пережити разом, якби обидва зрозуміли важливість того, щоб бути поруч.

Микола забув, що гроші не здатні замінити для найрідніших людей його присутність, його підтримку, його теплоту.

Я щиро кохаю його, але цієї любові вже не вистачає для того, щоб тримати нас разом. Кожного разу, коли я дивлюся на дитину, я розумію, що вона росте без тата, без того чоловіка, з яким ми мріяли про щасливе майбутнє.

Тепер я не знаю, що робити далі. Микола хоче ще залишатися, і я не можу його змусити повернутися, але все більше починаю розуміти, що ці самі обіцянки і надії вже не можуть допомогти. Вони лише приносять мені сум один.

Можливо, я ще не готова сказати це вголос, але я починаю сумніватися, чи варто так сильно триматися за те, що вже розпадається.

Що порадите мені робити – чекати чоловіка чи подавати на розлучення і не губити свої молоді роки примарними надіями, бо він вже не повернеться в сім’ю?

Джерело