– Ну що, поїхали? – Юля, в шикарній сукні, в туфлях на підборах, перестрибуючи через калюжі, підбігла до машини Миколи і відкрила дверцята.

– Привіт, ну що ти так дивишся, Микольцю, щось трапилося? Чи ми не їдемо в гості, га? Не зрозуміла, поясни, чого мовчиш?

Микола посміхався, дивився на Юлю, і думав, як він її сильно любить. У нього вже давно в бардачку машини лежала коробочка з прекрасною каблучкою. І Микола сам себе не міг зрозуміти – ну що йому заважає ось прямо зараз, цієї ж миті, зробити Юлі пропозицію?

– Ну ось і я, – Юлія сіла в машину і мило посміхнулася.

– Юлю, а ти дуже хочеш на цю вечірку? Може ми проведемо цей вечір інакше? – Микола підморгнув Юлії, чекаючи її реакції.

Цікаво, вона засмутиться чи образиться, адже у неї така шикарна сукня, вона вже на цю вечірку налаштувалась, а тут таке…

– А що, давай втечемо, а точніше навіть там і не з’явимося, якщо чесно я за, – Юлія зраділа, тепер вона чекала, що їй запропонує Микола.

А він думав, чи варто й справді зривати Юлю з вечірки в шикарному ресторані, щоб повезти її хтозна куди, невідомо навіщо.

А раптом він усе зіпсує, і цей вечір стане для них останнім? Здається, що Микола знає її як самого себе, але може йому це тільки здається?

– Микольцю, ну поїхали, що ти там придумав, кажи!

Микола завів авто. Юля знала, що його батьки живуть у селі. Це кілометрів за п’ятдесят від міста, але він їх ще не знайомив. Ніяк не збереться. Сам собі він не хотів зізнаватись, що трохи їх соромиться, адже всі його вважають міським розумником, а ще крутим програмістом.

А от із батьками Юлії Микола вже знайомий. Батько її, хоч і невеликий, але начальник. Мати – лікарка.

Вони з Юлею зустрічаються майже пів року, і знають один про одного досить багато. Але Микола зрозумів, що хоче Юлю зі своїми батьками познайомити. І не тоді, коли вони до нього самі в місто приїдуть, гарно вдягнуться й причепуряться, а прямо там, де вони живуть познайомити.

Щоб вона побачила будинок, де він народився і жив, йому чомусь раптом це стало важливим.

Як Юля відреагує, адже вона до іншого життя звикла. А раптом не прийме його таким, яким він є, не зрозуміє ту частинку його душі, яка досі сумує за старим будинком його дитинства?

Може тому він ніяк і не зважиться пропозицію їй зробити, точно, напевно тому!

– Юлю, а поїхали до моїх, га. Я тебе познайомлю. Ми ж із тобою якось збиралися, давай?

– Добре, звісно, – Юля з легкістю погодилася, вона взагалі до вечірок була якось досить байдужа. – Шкода правда, що без гостинців, хоча все можна купити по дорозі. Я звісно одягнулася б по–іншому, якби знала, ну та й добре, поїхали…

Вони проїхали міськими вуличками і виїхали на трасу.

Микола давно прижився в місті, у нього квартира, робота непогана, але виріс він у селі, і душею він – простий сільський хлопець.

Раніше він сам себе соромився, вони тут у місті всі он які, у них тата, мами, а у Миколи все простіше нікуди.

У дитинстві літо він взагалі в далекому, забутому Богом селі у тітки проводив. У них саманні будинки ще навіть були. Юля таке мабуть й не бачила ніколи. Ну, а у його батьків не так, звісно, але теж скромно…

Дорогою Микола і Юлія купили тортик, ковбаску, сир, свіжий хліб і виноград.

Мати виноград любить, Микола до них щотижня їздить, гостинці возить, по господарству допомагає. Це його рідний дім, він тут народився.

Будинок міцний, з піччю, на ділянці два сараї, колодязь, батьки нічого не хочуть міняти, їм так жити до душі.

І Миколі, чим він старший ставав, тим душевніше так там, хоч раніше він цурався, тільки в місті жити й хотів…

…Микола зупинив машину перед старенькою хатиною на краю села.

– Ну ось і приїхали, Юлю, ти на підборах тож акуратніше, тут асфальту немає, це село, – посміхнувся він.

Треба ж, він думав, що Юлечка носик зморщить, а вона собі тільки усміхається.

У матері по траві кури та індокачки ходять, зараз уже сплять у хліві.

Дві теплиці за будинком.

Вони вийшли з машини, коли з хати їм на зустріч вийшли мати з батьком. Надворі до вечора прохолодніше стало, то вони в куртках, калошах, ну, які вже є…

– Ой, синку, це ти! – сплеснула руками мати. – А ми на тебе завтра чекали, що ж ти не сказав, що не сам приїдеш?

Вони глянули двоє на Юлю і батько раптом насупився – що за дивна така, як із телевізора!

– Мамо, тату, це Юля, ну а це мої батьки – Зінаїда Карпівна і Петро Іванович, – Микола руками розвів, приймайте, мовляв, один одного, які є.

І раптом Юля зробила несподіване! Зі зворушливо–серйозним обличчям, вона руки притиснула до себе і вклонилася стареньким.

У матері погляд посвітлішав, на очах сльози блиснули. Прийняла, прийняла вона Юлю, це вже добрий знак…

Батьки у Миколи не молоді, не як у Юлі, їм під сімдесят. Мати й батько, і все довкола – ну як є, без прикрас.

Микола спеціально так приїхав, знав, що батьки про попередження лукавили, вони не люблять показухи.

І Микола зрозумів, навіщо він хотів Юлю сюди привезти.

Хотів побачити її очі, як вона все сприйме. А Юля дивиться радісно, у вечірній сукні стоїть боса на дощатій підлозі, і чай по матусиним найкращим чашкам розливає.

Торт нарізає, сир, ковбасу, і вже з матір’ю про щось голосно розмовляє. Наче все це їй давно звичне. А батько вже на радощах і наливочки тягне.

Микола потихеньку приніс з машини каблучку, став на коліно перед коханою і попросив її:

– Виходь за мене заміж, я люблю тебе, Юлечко!

Батьки їх благословили, із душею прийняли вибір сина. Звісно, потім може всяке бути. Без образ та недомовок у житті рідко обійдеться…

Але Миколі важливе було це, перше, інтуїтивне почуття тепла, сприйняття та близькості.

Дуже важливе.

Батько раптом узяв і заспівав. Мати одразу підхопила, кивнула їм, ніби запрошуючи, Юлі і сину, і вони всі разом, згадуючи напівзабуті слова старої пісні, заспівали.

Юля співала, з усмішкою дивлячись на Миколу, на його батька, на матусю…

– Ось тепер все нормально, тепер як треба, все тепер буде добре, – думав Микола, переглядаючись то з матірʼю, то з батьком, то з коханою Юлею.

Тепер все як треба…