-Ну що робити, Микола? – Вікторія Федорівна і Микола Іванович щойно прийшли додому від лікаря.

Ледве дійшли, адже Микола Івановича дуже заслаб. Якісь серйозні процедури кажуть треба робити. А то погана справа. Ще й великих грошей це вартує…

-Ну що робити, Вікторіє. А постав чайку, втомився я щось. Що робити. Не знаю що робити. Нічого не робити, хай усе йде, як є! – твердив Микола Іванович.

Розгубився він. Та й переживав, як і всі мужики, не звик до всіляких процедур, та й гроші такі де взяти? Без нічого залишитися? Їм сподіватися нема на кого!

Вікторія Федорівна поки наливала чай, і дивилася на чоловіка, то все думала.

Що поробиш, нема бажання йому звісно, боязко, та й справді грошей стільки немає.

Доведеться все зняти та ще й пару пенсій додати.

Кредит видно треба брати, позичити нема в кого. Удвох живуть, діток не нажили. Був правда синочок, промінчик світла, янголятко їхнє. Скільки сліз вона пролила! Шестимісячний він у них народився. Не виходили його, нема їхнього малюка…

Ех, якби він був, як би добре було!

Сльози навернулися на очі…

Чашку з чаєм несе чоловікові, а рука тремтить. Микола Іванович дивиться на дружину уважно:

-Вікторіє, що розкисла, що засумувала? Ми ж із тобою чого тільки не пережили. І це разом переживемо.

Переживемо, та тільки як. Хотілося б, щоб пожити ще нормально, як люди, на своїх ногах.

-Ні, Миколо, не відмовляйся. Раз сказали робити, то давай. А то бач, пішов назад, забоявся. Грошима не прикривайся. Продамо щось, але робити треба. Хоч би заради мене, Миколо!

Микола Іванович глянув на дружину, крекнув, головою з досади кивнув:

-Та зрозумів я, Вікторія, зрозумів. Ех, не думав, що доживу до такої старості. Працювали колись, у силі були. У колективі, здавалося, потрібна ти людина. А тепер живемо, як привиди. Що є ми, що нема, нікого поряд, порожнеча! – рукою махнув, навіть чай не допив.

Пішов важко Микола Іванович, та й ліг на диван…

У призначений день Микола Іванович і Вікторія Федорівна зранку вже прибули на процедури. На одну процедуру грошей назбирали.

Їм сказали, поки одну зроблять. Одразу дві не можна, навантаження велике.

Так і вирішили, що одну зроблять, а на другу збиратимуть. А як інакше?!

-Микола Іванович? – лікар вийшов з кабінету. – Здрастуйте, проходьте, де ваші довідки та документи?

-Ось, візьміть, – простягла папку Вікторія Федорівна.

Лікар глянув на неї якось підозріло і знову продовжив:

-Дивно, Миколо Івановичу, ми несподівано отримали квоту саме на таку процедуру, як ваша. Так що вам пощастило, ви щасливчик! Платити не доведеться!

Микола вухам своїм не повірив.

Лікар раптом обернувся до Вікторії Федорівни.

-Вибачте, Вікторіє Федорівно, але невже це ви? – несподівано сказав він. – А я дивлюся – обличчя знайоме! Одразу й не впізнав. Хоча ми з дружиною дуже часто вас згадуємо із вдячністю.

Як ви допомогли тоді, багато років тому, пам’ятаєте? А я ж потім одружився з тією дівчиною, уявляєте? В нас двоє дітей.

-О, Боже! Ігор?! – жінка не могла повірити своїм очам. – Це ви, ну треба ж! Ви лікуватимете мого чоловіка?!

…Років п’ятнадцять тому на перехресті йшла якась дівчина. Вікторія Федорівна була поряд і все бачила. Якась машина поїхала на червоне і дівчину зачепило.

Та машина одразу поїхала. Вікторія Федорівна викликала швидку… Вона тоді запропонувала допомогу тій дівчині. І ось тепер той молодий хлопець із швидкою Ігор допомагає Миколі Івановичу. Буває ж так…

…Ігор Сергійович буквально поставив Миколу Івановича на ноги.

Але радість не приходить одна. Несподівано зателефонувала далека родичка Миколи Івановича.

Згадала те, що давно вже було забуто – колись давно, коли вони будувалися, Микола щедро дав їм, разом з іншою ріднею, кругленьку суму.

Заробляли тоді вони непогано, мовляв, віддаси, коли зможеш. І ось дзвінок:

-Дядьку Миколо, це Інна. Дядьку Миколо, ви нам допомогли тоді, коли ми будувалися. А тепер ми із чоловіком хочемо вам допомогти. Ви ж вже на пенсії, напевно, вам знадобиться…

Микола Іванович мало не розплакався:

-Ось як, Вікторія буває! Я давно забув про ці гроші. Премія шалена була. Своїх дітей немає, то ми з тобою тоді пам’ятаєш, вирішили хоч Інні допомогти. Бачиш, виходить дарма, ми подумали, що про нас ніхто вже й не пам’ятає. Погано подумали. А життя інакше розсудило…

-Ну що, Вікторіє, давай прогуляємось? Погода чудова, невеликий дощик не зіпсує мені бажання пройтися, – Микола Іванович бадьоро вийшов у вітальню.

У нових джинсах і шкіряній куртці чоловік виглядав молодшим за свої роки.

-Марто, гуляти! – покликав Микола їхню собачку, яку Микола і Вікторія завели вже рік тому.

Лікар Ігор Сергійович порадив. Для молодості душі та щоб гуляти – заведіть собачку!

-До речі, Миколо, Інна, твоя племінничка троюрідна, знову кличе нас на дачу на шашлики. Буде вона з чоловіком, її діти і сім’я їхніх приятелів. Поїдемо?

-Звичайно, поїдемо, Вікторіє. І взагалі, життя – це рух і радість спілкування з близькими по духу людьми…

…Саме до тих, хто щиро творив добро і не чекав нічого натомість, воно завжди обов’язкове, нехай навіть через багато років, але повертається…

КІНЕЦЬ.