Микола зі своєю дружиною Вікторією з самого ранку прийшли в лікарню. Ледь назбирали грошей на процедури Миколі. А як же ж інакше?! Заслаб він дуже… – Микола Іванович? – вийшов з кабінету лікар. – Де ваші документи? – Ось, візьміть, – простягла папку Вікторія Федорівна. Лікар глянув на неї якось підозріло. – Дивно, Миколо Івановичу, але вам пощастило, ви щасливчик! Платити не доведеться! Микола вухам своїм не повірив. – Вибачте, Вікторіє Федорівно, але невже це ви? – несподівано сказав лікар жінці. – О, Боже! Та це ж… – жінка не могла повірити своїм очам

 

-Ну що робити, Микола? – Вікторія Федорівна і Микола Іванович щойно прийшли додому від лікаря.

Ледве дійшли, адже Микола Івановича дуже заслаб. Якісь серйозні процедури кажуть треба робити. А то погана справа. Ще й великих грошей це вартує…

-Ну що робити, Вікторіє. А постав чайку, втомився я щось. Що робити. Не знаю що робити. Нічого не робити, хай усе йде, як є! – твердив Микола Іванович.

Розгубився він. Та й переживав, як і всі мужики, не звик до всіляких процедур, та й гроші такі де взяти? Без нічого залишитися? Їм сподіватися нема на кого!

Вікторія Федорівна поки наливала чай, і дивилася на чоловіка, то все думала.

Що поробиш, нема бажання йому звісно, боязко, та й справді грошей стільки немає.

Доведеться все зняти та ще й пару пенсій додати.

Кредит видно треба брати, позичити нема в кого. Удвох живуть, діток не нажили. Був правда синочок, промінчик світла, янголятко їхнє. Скільки сліз вона пролила! Шестимісячний він у них народився. Не виходили його, нема їхнього малюка…

Ех, якби він був, як би добре було!

Сльози навернулися на очі…

Чашку з чаєм несе чоловікові, а рука тремтить. Микола Іванович дивиться на дружину уважно:

-Вікторіє, що розкисла, що засумувала? Ми ж із тобою чого тільки не пережили. І це разом переживемо.

Переживемо, та тільки як. Хотілося б, щоб пожити ще нормально, як люди, на своїх ногах.

-Ні, Миколо, не відмовляйся. Раз сказали робити, то давай. А то бач, пішов назад, забоявся. Грошима не прикривайся. Продамо щось, але робити треба. Хоч би заради мене, Миколо!

Микола Іванович глянув на дружину, крекнув, головою з досади кивнув:

-Та зрозумів я, Вікторія, зрозумів. Ех, не думав, що доживу до такої старості. Працювали колись, у силі були. У колективі, здавалося, потрібна ти людина. А тепер живемо, як привиди. Що є ми, що нема, нікого поряд, порожнеча! – рукою махнув, навіть чай не допив.

Пішов важко Микола Іванович, та й ліг на диван…

У призначений день Микола Іванович і Вікторія Федорівна зранку вже прибули на процедури. На одну процедуру грошей назбирали.

Їм сказали, поки одну зроблять. Одразу дві не можна, навантаження велике.

Так і вирішили, що одну зроблять, а на другу збиратимуть. А як інакше?!

-Микола Іванович? – лікар вийшов з кабінету. – Здрастуйте, проходьте, де ваші довідки та документи?

-Ось, візьміть, – простягла папку Вікторія Федорівна.

Лікар глянув на неї якось підозріло і знову продовжив:

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩