Кожна людина повинна прожити свій вік, і цей вік бажано має дорівнювати календарному. І піти, коли навколо тебе діти, онуки й правнуки…

Так думав Микола Іванович, ось тільки життя внесло свої корективи.

П’ятдесят років, а ні внуків, ні дружини, до того ж слабе серце.

Дружина пішла, коли син поїхав навчатися в інституті. Вона вже вдруге одружилася, а син закінчив навчання і живе далеко від дому.

Нині Микола Іванович на лікарняному. Його хотіли у лікарню покласти, але він відмовився, обіцяв дотримуватися всіх рекомендацій.

Дотримується, звичайно, ось тільки на душі неспокійно, невже так життя й скінчиться?

Телевізор набрид, Микола Іванович сів свій альбом із фотографіями розглядати.

Цей альбом до нього нещодавно повернувся після того, як не стало його матері. Як слід його й не переглядав, а зараз захотілося згадати життя.

Гортав і ніби життя перед ним пропливало: садок, школа… І раптом на останній сторінці його фотографія з Катею.

– Мама навіть цю фотографію зберегла. Коли одружився фотографії друзів і подруг у мами залишилися, а Катя – це перше кохання.

Така дитяча ніжна: я – у десятому, вона – у восьмому. Потім одні розлуки. Спочатку я на службу, потім вона в інститут на шість років. Мобільних телефонів тоді не було, листи все рідше й рідше приходили. Так і загубилися…

Пішов на кухню, налив води. Думки, такі ностальгічні, так і не залишали голову:

– Ну чому, чому так сталося? Все могло бути інакше. Адже ми кохали один одного.

І тут він відчув, що із серцем знову недобре, дуже недобре. Дістав телефон і викликав швидку.

– Чекайте, зараз до вас приїдуть!

Почувши цю фразу, Микола Іванович, сів на диван.

– Не встигнуть, щось зовсім недобре, – і тут раптом згадав: – У мене ж двері вхідні зачинені!

Чоловік встав і кинувся в коридор. Встиг відкрити замок, все потемніло…

…Микола Іванович ледь розплющив очі. Навколо все біле, в голові одна думка:

– Де я?

І тут, у всьому білому, він побачив… Катю, своє перше кохання!

– Мене не стало і тепер я на тому світі, – спало на думку.

Він набрався сил і прошепотів:

– Катя…

– Не хвилюйтеся! – пролунав її голос.

Його перше кохання зникло. Знову темрява…

…Нове пробудження. Погляд ковзає по стелі. Голова починає мислити:

– Я тут! Це точно палата. Он на сусідньому ліжку чоловік лежить. Значить, загальна палата. Останнє, що пам’ятаю, це двері своєї квартири. Виходить, мене там і знайшли. Цікаво, скільки я тут?

І тут він згадав:

– Так я бачив Катю, молоду. Схоже, як побував на тому світі. Ні, я бачив її ясно. Напевно, побачив фотографію в альбомі, от і привиділося…

Зайшла медсестра:

– Як справи? – звернулася вона до Миколи Івановича.

– Живий! – усміхнувся він у відповідь.

– Що ж це в п’ятдесят років іти зібралися? Ви ж у нас уже лежали?

– Лежав. І вас пам’ятаю…

– Я вас теж запам’ятала. Давайте я вам зроблю процедури.

Микола Іванович уже вдруге був у цій лікарні. Перед цим три роки тому.

У палату заходили медсестри, няньки. Когось він пам’ятав минулого разу, когось бачив уперше. Прикрив очі і трохи задрімав:

– Як ваше самопочуття? – пролунав голос зовсім близько.

Він відкрив очі. Поруч з його ліжком на стільці в білому халаті сиділа…

– Катя?! – мимоволі вихопилося у нього.

– Чому, ви мене вдруге називаєте Катею, – усміхнулася дівчина. – Мене звуть Олена. Я – ваша лікарка.

– Ой вибачте! – кивнув головою Микола Іванович і йому спала слушна думка: – Каті зараз має бути сорок вісім, а цій двадцять… Ну, двадцять пʼять..

– Як ваше самопочуття? – повторила запитання лікарка.

– Нормально.

– Давайте я вам поміряю тиск!

Вона міряла тиск, а Микола здивовано дивився на її обличчя.

– Як вона схожа на Катю. Невже може бути такий збіг?

– Нічого, – сказала лікарка. – Але днів десять вам доведеться полежати у нас.

– Дякую, Олено!

– Поки нема за що, – знову посміхнулася вона і пішла до сусідів по палаті.

Обійшовши всіх, лікарка попрямувала до дверей, але раптом обернулася і знову підійшла до Миколи Івановича:

– Вибачте за цікавість! А Катя – це хто?

– Я вже зрозумів, що помилився.

– Але все ж?

– Перше, шкільне кохання.

– Мою маму звуть Катериною. Ми з нею дуже схожі, їй сорок вісім років, вона схвально кивнула головою. – Добре, я пішла.

Микола Іванович застиг від несподіваної здогадки…

…Після п’ятої години – відвідування. Хто міг виходив у фойє.

До лежачих родичі заходили у палати. Хоч Микола Іванович нікого й не чекав, але прийшли і до нього. Сусідка по сходовому майданчику:

– Здрастуйте, Миколо Івановичу!

– Привіт, Вероніко!

– Як ваше здоров’я?

– Вже нормально.

– Я у вас у квартирі трохи погосподарювала, – почала витягувати вона речі з великого пакету. – Тут спортивний костюм і дещо з одягу. Це туалетне приладдя. Тут трохи продуктів. Це телефон. Я вашому синові зателефонувала.

– Навіщо, Вероніко?

– Ви не уявляєте які ви були. Подзвоніть йому! – Вона встала зі стільця. – Я пішла. Якщо що – телефонуйте, мій номер у вас є.

– Дякую, тобі Вероніко!

Щойно та пішла, Микола Іванович набрав номер сина.

– Тату, як ти? – пролунав його стривожений голос.

– Ігорю, все нормально. Ти дуже не турбуйся…

– Мене у відпустку відпустили із завтрашнього дня. Завтра надвечір буду вдома.

– Ну, ось відпустка і зі слабим батьком, – але в голосі Миколи Івановича звучала радість.

– Тату, я поки що не одружений і сам вирішую, чим мені займатися у відпустці.

– Приїдеш, одразу до Вероніки зайди. Вона має ключ від нашої квартири.

…Ранковий обхід. Зайшла лікарка, так схожа на його шкільну подругу, посміхнулася і підійшла одразу до нього:

– Здрастуйте, Миколо Івановичу! Як ваше самопочуття?

– Нормально.

– Давайте, тиск поміряю.

Вона провела необхідний огляд, але йти не поспішала.

– Розповіла мамі про вас! Вона зраділа. Навіть заплакала.

– Як вона? – очі Миколи Івановича радісно засяяли.

– Працює лікаркою у нашому кардіологічному центрі, – дівчина хитро посміхнулася. – Мріє з вами зустрітися.

– А…

– Вона незаміжня. Нам із мамою з чоловіками не щастить. Так удвох і живемо, – і раптом спитала: – Ви теж не одружені?

– Розлучений.

– То як щодо зустрічі? Вона часто сюди приходить нас консультувати.

– Ні, Олено, сюди не треба, – ахнув чоловік. – Не хочу, щоб вона бачила мене отак.

– Тоді швидше одужуйте! – схвально посміхнулася та і пішла далі.

…Коли зайшла медсестра, Микола Іванович спитав:

– Мені можна вставати?

– Давайте спробуємо! – вона допомогла сісти. – Посидьте трохи і спробуємо встати.

– Миколо Івановичу, до вас відвідувач, – пролунав голос медсестри.

І одразу почулося:

– Батьку!

– Ігорю, синку!

– Тату, не вставай! – кинувся до нього син.

– Все вже нормально! Ти вдома був?

– Був.

– Розказуй, як в тебе справи!

Довго вони розмовляли. Поки батько не сказав:

– Давай, синку іди додому, відпочивай!

– Гаразд, тату, завтра прийду!

…Олена сьогодні трохи затрималася на роботі. Коли вона звільнилася, то швидко одяглася і вийшла з кабінету.

Вона швидко ішла сходами вниз. Так хотілося поговорити з мамою. Вчора вона розповіла її про свого дивного пацієнта, і навіть не очікувала, що це справить на її літню матір таке враження…

Її обігнав молодий чоловік, вона ковзнула поглядом по його спортивній фігурі, продовжуючи подумки вести розмову з матір’ю.

Каблук ковзнув зі сходинки…

Олена зашпорталася і… Опинилась у міцних обіймах.

– З вами все добре?

– Так дякую! – і одразу майнула думка: – Обличчя знайоме. Де ж я його бачила?

– Тепер я вас просто повинен провести додому.

– Проведіть! – усміхнулася вона, продовжуючи згадувати: – Де ж я його бачила?

– Мене звуть Ігор.

– Мене – Олена! – І тут дівчина зрозуміла: – Ви син Миколи Івановича?!

– Ви знаєте мого батька?!

– Я його лікарка. Крім того… – почала вона, але тут же ж замовкла.

– Ви хотіли сказати щось цікаве?

– Поки що промовчу. Не хочу здатися пліткаркою.

– Олено, може перейдемо на «ти».

– Давай!

– Олено, що там із батьком, а то він все: – Нормально, нормально.

– Зараз все справді нормально. Ось тільки чому він у вас один залишився?

– З матір’ю вони розлучилися, а я живу далеко звідси…

…Мати вийшла у коридор, щойно вона зайшла у квартиру:

– Олено, що за молодик проводжав тебе додому?

– Мамо, ти, не повіриш. Іду сьогодні сходами у нас у лікарні. Зашпорталася і опинилася в обіймах цього парубка!

– Чому ж не повірю? Будь-яке знайомство з чоловіком трохи романтичне…

– Мамо, та все ж ти, не повіриш! – обличчя дочки було таким загадковим і радісним. – Він син твого Миколи Івановича! Приходив відвідати батька у нашій лікарні!

– Он воно що!

– Гаразд, мамо, накривай на стіл, попліткуємо.

Щойно вони сіли за стіл, як мати одразу запитала:

– Як там «мій»… – Катерина наголосила на цьому слові. – Микола Іванович?

– Знаєш, мамо, він поки що не хоче з тобою зустрічатися, – на обличчі дочки майнула хитра усмішка.

– Чому? – ахнула жінка.

– Каже – не хочу, щоб вона бачила мене таким безпорадним.

– Він у школі був най-най… – на обличчі Катерини з’явилася ностальгійна усмішка.

– Мамо, ти його досі любиш?

– Не знаю. Стільки років минуло – і щоб перевести розмову, запитала. – А тобі, зважаючи на все, його син сподобався?

– Не знаю, – знизала плечима й дочка. – Він на Миколу Івановича дуже схожий. Мамо, він живе десь далеко звідси.

– Як його звуть?

– Ігор.

– Може він твоя доля? – Катерина з ніжністю подивилася на дочку. – Тобі вже двадцять чотири…

…Катя не витримала і через два дні прийшла у лікарню. Микола лежав на ліжку. Побачивши на порозі жінку у білому халаті він не дуже надав цьому уваги – ну зайшов лікар, та й зайшов….

І тут він оторопів від не сподіваної здогадки:

– Катя?!

– Лежи, лежи…

Але він уже встав і кинувся до неї:

– Привіт, Катю! – він обійняв жінку за плечі, не знаючи, як себе поводити.

– Привіт, Миколо! Постаріла я?

– Що ти таке говориш?! Ти така ж гарна, – важко зітхнув той. – Це я старий і слабий!

– Дивилася я твою історію. Позитивних емоцій тобі не вистачає, схоже, вирішив, що життя скінчилося.

– Ти що, думки вмієш читати?!

– Просто я непоганий досвід маю, – загадково посміхнулася вона. – Тобі син учора нічого не говорив?

– Ні. Хоча… Я відчував, що він хоче щось сказати.

– Ну, тоді ось тобі перша позитивна емоція, у твого сина і твоєї лікарки, здається, любов.

– Якої лікарки? У Олени?! Із моїм Ігорем?!

– Ось відвезе твій син її з собою, що я сама робитиму? Гаразд, ходімо до мене у кабінет, там поговоримо…

…Катерина повернулася додому. Голова йшла обертом:

– Він такий самий. Постарів, звичайно… А який палкий поцілунок, коли ми опинилися вдвох у кабінеті?

Треба щось вирішувати? Що я Оленці скажу? Але дочка колись вийде заміж і піде. Залишуся сама… І він сам…

У коридорі пролунав звук дверей. Вона кинулася туди. Дочка стояла з молодиком, так схожим на Миколу, і винувато посміхалася:

– Мамо, познайомся! Це Ігор.

– Здрастуйте, Катерино Олексіївно!

– Привіт, Ігорю! Ти проходь, проходь! Зараз чай приготую, – і вона кинулась на кухню.

Через чверть години всі сіли за стіл, але Ігор відразу став:

– Катерино Олексіївно, хочу попросити у вас руки вашої дочки. Заяву у ЗАГС ми вже подали. Домовилися, щоб нас розписали раніше.

– Чому раніше? – не зрозуміла майбутня теща.

– У мене через місяць закінчується відпустка, і ми з Оленою їдемо…

– Мамо, ну, чого ти плачеш? – кинулась до неї дочка.

– Це я від щастя! – вона глянула на хлопця. – Батьку сказав?

– Ні ще… Олена сказала, що через тиждень його випише. Тоді й скажемо…

…Ох і насичено пройшов наступний місяць! Миколу виписали з лікарні.

Підготовка до весілля, потім і саме весілля! Від’їзд молодих у місто до чоловіка…

А ще через місяць Микола й Катерина скромно розписалися.

Попереду вони мають чималий відрізок життя, і їм так хочеться зустріти щасливу старість разом…