Сусідські дітлахи Віра й Миколка з дитинства були не розлий вода.

Миколка, був хлопець дуже спритний, мати його Антоніна не раз йому виказувала:

– І в кого ти у нас такий шибеник?! Щодня якісь пригоди в тебе, не бігай, як навіжений.

Миколка і за Віру завжди заступався, все ж таки будинки їх були по сусідству, хоча в селі, мабуть, усі вважаються сусідами.

Подорослішавши, вони раптом зрозуміли, що подобаються один одному.

Вони гуляли за селом, у клуб разом ходили на дискотеку. Віра не захотіла залишатися в селі, хотілося їй у місто, там зачепитися й жити, тому і сказала своєму другові:

– Микольцю, поїдемо до міста, я ось влітку вступатиму у медучилище. Ти теж можеш вивчитися на когось, та хоч на електрика.

– Ні, Віро, я в місто не хочу. Сільський я весь з голови до п’ят. Не люблю я місто. Вивчишся, повернешся сюди, тоді й вирішимо з тобою, як будемо жити.

– Але я не хочу жити в селі. Що тут робити, багнюку місити все життя, і корів доїти? Ні Микольцю, це життя не для мене, – твердо сказала Віра.

Так і поїхала Віра в місто, на канікули приїжджала, зустрічалася з Миколою, а на останньому курсі навіть він туди їздив до неї.

Здобувши диплом, приїхала Віра додому, мати її Ганна, як глянула на дочку, то аж присіла від несподіванки:

– Це що таке Віро?! – тільки й сказала вона. – Дякую тобі донечко за подарунок. От і відпускай тебе в місто, то ось навіщо ти туди поїхала. Казала тобі, що в подолі принесеш, як відчувала. І за що мені таке?

Старша сестра Віри запропонувала:

– Може не залишати, та й все?

– Ти що таке говориш?! – докірливо сказала мати. – Сама народила доньку, а їй що ж? Не жарти це.

– Пізно вже, – зі сльозами промовила Віра.

– Ну гаразд, що тепер робити. Будеш незаміжня «з хвостиком». Хоч скажи хто батько дитини? Добре, батько твій такої ганьби не дочекався, — говорила мати.

– Поїхав він, навіть адреси не залишив. Щойно дізнався про дитину. Немає його й не буде, – тихо промовила Віра.

– Сама захотіла у місті вчитися. Жила б тут нічого такого не трапилося. І все було б, як у людей.

Мати довго охала й ахала, а потім вирішила:

– Тобі тут у селі нема чого людям очі мозолити, у місті треба жити, тим більше ти кажеш, що місце дали в гуртожитку. Ось там живи і працюй.

– Ну я так і хочу, просто приїхала повідомити тебе, щоб допомогла, якщо що…

Новонароджений син Мишко був міцненьким. Віра приїхала з дитиною до матері, одній було дуже складно у місті.

Маля підростало, а бабуся душі не чула в онуці.

– Ой, Віро, він на тебе схожий. Тільки ось волосся не твоє.

Виїхала Віра в місто і забрала із собою сина, пішов Мишко в садок, а вона на роботу. Щоправда, приїжджали вони до бабусі до села. Ганна дуже сумувала за онуком, зустрічала радісно. А потім уже Віра привозила на літо до бабусі Мишка.

– Віро, а батько не з’явився Мишка?

– Ой, я ж тобі сказала, поїхав він, не знаю, куди. Забудь про нього, мамо. І може, у нього скоро вітчим буде, – казала дочка.

– Ну, кажи, хто там у тебе в місті з’явився? – допитувалася мати. – Дивись, а то так само вийде. Зараз ти вже маєш бути з мізками, думай головою.

– Та годі тобі, мамо, все нормально. Сашко хороший, він добрий, надійний і спокійний, до Мишка, як до свого ставиться і навіть сказав, усиновить його.

– Дай Боже, хоч би все в тебе добре склалося.

…Мишку скоро мало бути сім років і він вже повинен був іти до школи.

А поки що хлопець жив у бабусі в селі. Але такий спритний вже.

Це був справжній шибеник, з ранку до вечора він бігав по селу з дітьми.

Він гасав, як вітер, катався на велосипеді, купався в річці і вже вмів плавати, придумував ігри на ходу.

Тільки онук Антоніни, сусідський хлопчисько сварився з Мишком, та й не тільки з ним, хоч і був за нього молодшим.

Бабуся Антоніна майже щодня виказувала бабусі Мишка:

– Ганно, дивись добре за своїм Мишком! Знову з моїм онуком сваряться, адже мій молодший за нього. Вгамуй свого Мишка!

– Нехай не лізе до Мишка! З усіма дітлахами вже пересварився твій хлопака. Це ти свого онука не випускай, у молодших дітей бере іграшки. А внук мій тут ні до чого, – заступалася Ганна за Мишка.

– Та скоріше б поїхав він у місто…

…За місяць до школи, на вихідні приїхала мати Мишка, привезла подарунки синові та матері.

Віру мати попросила сходити у сільську крамницю, сіль закінчувалася.

Ішла Віра по селу, радувалася сонечку і свіжому повітрі. Назустріч їй трапилася Антоніна, їхня сусідка, мати Миколки, а зараз уже Миколи.

Зупинила Віру і давай їй висловлювати все, що вона думає про Мишка, її сина.

Віра спочатку слухала спокійно, але коли та почала говорити всілякі погані слова, раптом почервоніла. Вона відчула, як усередині все завирувало, і дочекавшись, коли Антоніна зупиниться, раптом видала:

– Як ти, тітко Тоня, про мого сина говориш?! А згадай свого Миколку, яким він у дитинстві був? Теж гасав по вулиці. Ось і Мишко пішов характером у твого Миколку.

Антоніна замахала руками:

– Ти що це таке говориш?! Ви всі однакові, уся родина ваша недолуга.

– Тітко Тоню, а ти спитай у свого сина, і на Мишка подивися, на кого він схожий? – сказала з докором Віра.

Антоніна швидко віддалялася від Віри. А дійшовши до будинку побачила, як Микола закидав сіно на сінок, легко вправляючись вилами.

Антоніна одразу ж запитала у сина, сподіваючись, що Вірка набрехала, чи правда Мишко його син.

Микола опустив вила і серйозно дивлячись на матір, відповів:

– Так і є, мамо. Все правда. Це мій син. Я до Віри і в місто їздив, ну от і наїздив. Коли вона сказала, що чекає на дитину, я довго тягнув з відповіддю. Вона не хоче жити на селі, а я в місті не хочу. А потім я їй чогось сказав, що не люблю її, мабуть, злякався відповідальності. І тоді вона виставила мене.

– Як же ж так, синку? Виходить, що Мишко мій рідний онук, а я так сварюся… І справді, схожий на тебе і волосся хвилясте… І такий же шибеник, яким ти був у дитинстві. Та як же ж так?

Антоніна засмутилася.

– Мамо, та не переживай ти, якщо наполягатимуть, я Мишка визнаю.

– А як же ж твоя дружина Тетяна? Що вона скаже?

– Домовимося якось із Тетяною, – буркнув син.

Антоніна забігала по хаті, налила молока в трилітрову банку, покликала свого онука й пішла до сусідів.

– Ганно, ось молока принесла твоєму і моєму онуку Мишкові. У вас немає корови, а ми з молоком, принесла ось, пригощайтеся. Пробач ти мене за Мишка, і ти Віро теж. Зізнався Микола, що його це син…

Ганна теж дізналася про те, що батько її онука Микола. І ця звістка для неї стала справжнім потрясінням.

Донька приховувала все, але Антоніна її змогла розговорити. Та й не переживала Віра, вона зібралася заміж за Олександра, вже й заяву подали.

– Гаразд, чого вже там. Адже сусіди, та й родичі тепер, чи що. А за молоко дякую, – говорила Ганна, обіймаючи Антоніну.

До школи Віра відвезла Мишка у місто, він навчався та займався у футбольній секції.

Потрібно ж кудись енергію сина спрямовувати, от і відправила його Віра до спортивної школи.

Заміж Віра вийшла за Олександра і тепер на канікули разом привозили Мишка до бабусі.

А Микола з Тетяною розлучилися, взагалі навіть не через Мишка. Вони одразу ж після весілля сварилися. Дуже вже спритна та сварлива трапилася дружина Миколі.

– Це тобі Бог так зробив за те, що дитину залишив! – казала мати Миколі.

– Та знаю я, знаю, – невдоволено відповідав Микола.

Він і радий був би з Вірою все почати спочатку, от тільки одружена вона з хорошим чоловіком, надійним.

А до Миколи їй ніякого діла нема, хай живе собі, як хоче…