Микола Олексійович весь травень не знаходив собі місця.

Підходив до вікон, гладив рукою по порожніх підвіконнях, зітхав і сідав назад у крісло.

Але на початку червня він нарешті наважився – склав у стару сумку термос, бутерброди і вирушив на маршрутку.

Дуже сумував Микола Олексійович без села.

Восени він продав свою хатинку, яка дісталася від бабусі і діляночку землі біля неї, щоб допомогти грошима синові.

Андрій ні про що не просив батька, але Микола Олексійович бачив, як важко сім’ї збирати гроші на своє житло – ціни ростуть швидше за зарплату.

Андрій працює один, його дружина Світлана в другій декретній відпустці.

І бачити, як вони вчотирьох знімають за шалені гроші невелику квартирку він більше не міг.

Микола Олексійович продав хату в селі, яку дуже любив.

Але подумав так – після того, як не стало його дружини, там стало не так весело, як раніше.

Один копав, один садив, сам збирав урожай, а подіти його не було куди…

Щось забирав Андрій, і сам він всю зиму харчувався своїми овочами.

Але яблука, груші, вишня вже другий рік пропадали.

Його Тетянка в минулі роки сушила, закручувала, заморожувала, загалом, були в неї свої секрети, як з тим всім впоратися.

Але Тетянки вже немає і куди подіти весь достиглий урожай чоловік не знав…

Йому скоро сімдесят, працювати одному важко і нудно, а синові більша квартира треба.

Ось він і продав ділянку з хатою за цілком пристойну суму.

Зробив своїй Тетянці нову огорожу і гарний пам’ятник…

Ще залишив гроші на свої поминки, ну а решту віддав синові…

Сума була не прямо аж дуже велика, але синові якраз майже на все вистачило…

Разом з грошима, які вони вже назбирали, набралась майже вся сума на трикімнатну квартиру. Правда не в новобудові.

Микола Олексійович радів, коли сім’я зустрічала Новий рік у новій квартирі!

Зиму він відбув спокійно, а навесні засумував.

Більше половини прожитих років щовесни він з дружиною проводив в селі, а коли вийшов на пенсію, то і влітку їздили частіше, аніж тільки на вихідні.

А ось тепер він не знав, куди себе й подіти…

А сьогодні Микола не витримав – поскладав речі у сумку і поїхав в село.

Подумав так – приїду, прогуляюся, може, хтось із сусідів є вдома, з ними поспілкується.

А потім знайде собі пеньочок зручніше, поснідає собі і повернеться останнім рейсом у місто…

…Олена Сергіївна обурювалася на все й одразу. На те, що травень був прохолодний і вона заслабла.

Через це все пішло не по плану. Село вона запустила, розсаду не висадила і замість того, щоб зараз їсти зелень зі своєї грядки, доводиться швидко,швидко ці самі грядки робити.

Адже сільські сусіди завжди захоплювалися її раннім урожаєм і стравами з нього.

Обурювалася вона на сина, який все вивіз, а один ящик помідорів не вмістився в машину і їй доводиться везти його автобусом.

А чекати Олега до вихідних уже не можна – і так цілий травень пропустила!

А ще обурювалася з чоловіка біля вікна. Він так осудливо дивився на розсаду, що переросла, і напевно думав, що вона погана господиня.

Де ж це бачено у середині червня помідори висаджувати?

У червні вони цвітуть на повну силу, а в неї он похилилися, ніби кланяються і тримаються кривенькими гілочками один за одного – тісно в ящику.

Їй так і хотілося сказати, що в її городніх клопотах така пізня висадка помідорів вперше!

А сім років тому вона першу помідорку наприкінці червня зірвала!

Найперша була з усіх сусідів, між іншим.

Добре вона цей рік пам’ятала, бо саме тоді не стало її Михайлика, її чоловіка…

А помідори він дуже вже любив, і Олена Сергіївна говорила, що недаремно вони того року раніше дозріли: хотіли наостанок порадувати господаря, бо в липні його не стало…

А цей чоловік біля вікна в маршрутці все стоїть і осудливо дивиться на її розсаду. Їй навіть здалося, що він похитав головою.

-Експеримент проводжу, – не витримала вона. – Все вже висадила, а цей вирішила у червні посадити. Хочу подивитися, чи наздоженуть травневі.

-Ааа… Ви тоді їх трохи нахилено посадіть. Перерослі так садити треба. І маківкою на південь поверніть, – сказав чоловік.

-Так? Не знала. Думала, нижні листочки обірву, прикопаю і все. А вони кривими потім не виростуть? Під вагою плодів втримаються? Це хороший сорт, помідори великі.

-Ні, нормальними будуть. Один рік ми також садили в червні – онук у травні народився, багато справ було, от і запізнилися трохи. Але врожай з усіма разом зібрали.

-Он воно що! А я переживати почала, думала, цілий ящик пропаде…

-А перець посадили? – запитав чоловік.

-Ще ні, – зітхнула Олена Сергіївна, забувши, що ще вранці сумувала з цього приводу.

Цей сивобровий чоловік дав їй надію, що без урожаю вона не залишиться.

-У червні іноді садити краще, ніж у травні. Земля добре прогрівається. Он травень зараз який мерзлякуватий…

-Так хочеться ж пошвидше.

-Потихеньку треба… Краще вийде

-І то правда!

-Мені син каже – ви спершу жалієтеся, що розсада не росте, а потім садити нікуди, потім скаржитесь, що в сусіда вже дозріло, а у вас ні. А вже наприкінці традиційна пісня – нікуди врожай подіти. Самі собі проблеми вигадуєте і переживаєте, каже.

-Та що ця молодь розуміє?! – стрепенулася Олена Сергіївна. – Адже тут не у врожаї справа, а в процесі.

Город це ж як ще одну дитину мати, ось вона ще крихітна, оберігати треба, а дивишся вже й без допомоги людини росте, знай тільки поливай вчасно. Так і дітей ми своїх все життя, можна сказати, ростимо, то пиріжками, то вовняними шкарпетками. Все дбаємо про них, ніби вони розсада тендітна…

-Правильно ви кажете, – посміхнувся Микола Олексійович, зрозумівши, що він не просто хату продав, а ще допоміг синові обійтися без кредитів на житло. Можна сказати, розсаду плівкою вкрив…

Так за розмовами й доїхали вони до села. Микола Олексійович сумку свою на плече закинув, обережно у Олени Сергіївни ящик з розсадою забрав і поставив на землю.

-Де ваша хата? – неквапливо попрямував він по вулиці.

-Моя біля самого лісу. А ваша?

-А тут усі мої, – засміявся Микола.

-Як це? – Олена Сергіївна застигла від здивування.

А Микола тільки посміхався. Олена не розуміла, що це він таке говорить.

-А ось так, всі мої й ніяка мені не належить. Восени продав свою хатину, ще бабусина була. А земля все одно кличе… Ось я й приїхав з міста. Зараз пройдуся по селу, чайку поп’ю та назад повернусь…

-То що ж ви будете блукати тут один? Ходімо до мене!

-Так чоловік ваш сваритися буде, мабуть… – невпевнено сказав Микола.

-Нема його… сумно сказала Олена Сергіївна. – У липні сім років буде, як до Бога пішов…

-Он воно що… Як моя Тетянка, значить… Але все одно незручно якось!

-Що ж тут незручного?! Краще в мене в садку посидите у тіні під яблуньками, аніж по селу самі ходитимете.

-Так воно, то так… Добре, вмовили. Тільки сидіти я не буду! Мені так і хочеться на городі попоратися! Он ваші помідори і висаджу…

-У мене ще весь город не засаджений, – відповіла Олена Сергіївна. – Я весь травень слаба була, тільки цибулю і встигла посадити.

-О, тоді мій обов’язок допомогти вам… – він запитливо глянув на неї.

-Я Олена. А ви? – запитала жінка.

-Микола. Отже, Олена, буду вам допомагати.

-А я тоді щавлевого борщику нам зварю. Любите?

-Дуже! Років два вже не їв, як моя Тетянка на небеса пішла, так більше й не пробував…

-Ну от і чудово, щавлю у мене багато росте…

-А інструмент є? А то я з інструментом хату свою продав…

-Знайдемо й інструмент, і роботу. Усім вистачить!

-Ось і чудово!

Чоловік і жінка, які ще вранці скаржилися на життєві обставини, йшли дорогою і обговорювали з чого краще розпочати посадку – з розсади, або грядок.

І де той самий південь, на який треба пригнути помідори, що переросли.

І яке добриво краще…

Олена Сергіївна раділа, що з собою у неї нове трико і гарна футболка.

А Микола Олексійович хвалив себе подумки за те, що не полінувався зранку поголитися…

Коли у людини все є, їй потрібно зовсім небагато – близької за духом людини…

Так і знайшли один одного Микола з Оленою… А через пару років вони і зовсім попродавали свої квартири у місті і перебралися в село до Олени…