– Іринко, мене скоротили. Половину підприємства і мене у тому числі. Решту у відпустку відправили без оплати. Не знаю, що тепер робитимемо. Ми вже з Павликом ходили на іншу роботу, там теж погано. Своїх уже звільняють, нових не беруть.

– Оце так справи, а гроші виплатили?

– Ні, тільки цим і видали.

Тільки зараз Ірина помітила, що Микола приніс два великі мішки.

– Це що?

– Це все шили на фабриці, так би мовити, натуральна продукція замість грошей. У рахунок зарплати. Більше нічого не буде.

– Тут же ж сукні, а в нас хлопці.

– Сказали можна помінятися. Або продати. Добре, що не запчастинами від швейних машинок.

– Продати, звідки у кого гроші.

– Я в Павлика спитаю, бо ж в нього дівки. Раптом пощастить.

– Добре, що не одні сукні.

З Павликом пощастило. Йому трапилися чоловічі й дитячі сорочки. Жінки поділили все за розмірами й дітьми. А як інакше. Посміялися, поплакали, але жити треба.

Микола поїхав до матері в село. Настав час орати і садити картоплю. Він допомагав їй один, сестра поїхала вже давно у далеке місто, та там і залишилася. Приїжджала нечасто, допомоги від неї не було.

– Ти чоловік, хто ще за матір’ю пригляне, – любила говорити вона.

– Як впораюся, поїдемо всі до твоїх.

– Добре. Картоплі привези хоч відро від матері.

– Може нам до неї переїхати. У нас тут дві кімнати, а там ціла хата. Я поговорю з нею. Може, й звідси виселять.

Ірина хотіла б поїхати, але не сподівалася. Переїзд вирішив би проблеми, хоч би з їжею. Валентина Петрівна має корову, землю, кури. Мати Миколи не любила, коли приїжджали онуки й бігали по великому будинку. Все в неї було на своїх місцях, і не дай Боже, щось опиниться на підлозі чи помнеться.

Переїжджати із трьома дітьми до батьків Ірини був не варіант. Невеликий і старий будинок, кухня й кімната. Щоправда землі довкола було багато, але й село далеке і мале, немає навіть школи. Вона за три кілометри, наче й не дуже далеко, але все ж.

Мати Миколи погодилася, але поставила тверді умови. Виділила дві кімнати, одну дітям, другу синові з невісткою. Життя за режимом, все розписано по годинах. Бігати й шуміти дітям не можна, нічого в інших кімнатах не чіпати, але порядок підтримувати. Готувати і все робити під чуйним керівництвом господині. Іноді їздити на ринок і продавати надлишки врожаю. Начебто нічого особливого. Виходу не було, довелося їхати.

…Минуло три роки. Діти підросли. У селі навіть знайшлася робота. Ірина влаштувалася в магазин, освіту бухгалтерки тут поважали. Микола пішов працювати на тартак. Все складалося добре, до всіляких вибриків свекрухи Ірина звикла. Діти не пустували, розуміли. У сім’ї з’явилися гроші.

– Миколо, завтра приїде твоя сестра. – сказала за вечерею Валентина Петрівна. – Відпросися, її треба зустріти. А ти, Іринко, кімнати їм приготуй і їсти. Я скажу що!

– А без мене вона таксі взяти не зможе? Ти ж чудово знаєш, що машина у нас зламана, полагоджу тільки із зарплати.

– Раніше треба було думати.

– І говорити треба було раніше.

– А ти на мене не виступай.

– Мамо, що з тобою трапилося?

– Зі мною нічого. Тамарі потрібна допомога, вляпалися в якийсь бізнес.

– Бізнес.

– А як хочете, так і називайте. Ледве втекли звідти з сином.

– То вони всі приїдуть? А ми тут до чого, нехай їдуть. Навіщо так сваритися на нас. Ти ж сама шуміти не любиш.

– Сварюся, щоби зрозуміли. І дітей приструніть. Артемчик хлопчик міський, а ви село.

– Так усі ми з села.

Діти засміялася, бабуся строго подивилася на них, цього було достатньо. Вони швидко поїли і пішли у свою кімнату.

– Ну, і що ти про це думаєш? Надовго вона? – запитала Ірина чоловіка, коли всі лягли спати.

– Не знаю. Може й назавжди. Все дитинство мною командувала. А зараз міська.

– Може пора в місто повертатися.

– А куди? Кімнати були від підприємства. Немає там нічого. Я вже хотів ремонт у будинку робити. Думав мати допоможе, ще кімнат виділить, дві стоять порожніми. Бо ж діти підросли. Ми все вдома робимо. А тепер Тамара може й чоловіка привезе. Поживемо побачимо. Гроші сховати треба гарненько. Мати про них не знає, але від гріха подалі. Я в гараж віднесу.

Тамара приїхала й одразу почала встановлювати свої порядки. Їжа надто проста. Артем взагалі не схотів їсти. У будинку треба робити ремонт. Все старе, одяг смішний. Артем постійно підʼюджував хлопчаків, а потім все повертав так, що вони були винні.

– Ти син, ти повинен матері допомагати. Потрібен капітальний ремонт.

– Тут потрібен лише косметичний.

– Нехай і косметичний, але все треба міняти, аж до меблів.

– А меблі в чому винні?

– Це старі?

– А гроші на все є?

– Ти ж син. Знайди. Тут живеш, значить, ремонтуй.

– Ми далі за дві кімнати й кухню не виходимо. Не треба зі мною так розмовляти. І припини чіплятися до Ірини. Займися сином. У нас було тихо, доки ви не з’явилися.

– Не подобається?

Пройшов тиждень.

У Ірини раптово піднялася на роботі температура і в обід вона вже повернулася додому. Зовицю вона застала у своїй кімнаті.

Вона… Порпалася у їхніх речах!

– Що ти робиш? – ахнула Ірина.

– Хочу викинути твій старий мотлох! – сказала Тамара.

Ірина застигла.

– Мене все влаштовує, – сказала вона. – Це моє, сама розберуся! А може, ти щось шукала?

Тамара хитро примружилася.

Ірина не розуміла, що це робиться.

– Я хотіла тобі свій одяг подарувати, але ти такого не носиш. Просто подивилась. І взагалі, я прийшла поговорити. Таку купу людей матері годувати важко. Вона вже стара, їй спокій потрібен, а ти навіть прибрати не можеш…

– Ти про що? Готую я на всіх, я прибираю.

– А продукти? Чому не купуєте нічого?

– Удома все є. Беремо хліб, печиво, та й дітям солодощі. Я звітувати не збираюся.

– Ось. Витрачаєте мало. Значить, і гроші у вас мають бути.

– І що?

– Я з братом поговорю, ти не зрозумієш.

Коли Микола прийшов із роботи сестра одразу завела розмову.

– Стривай, я голодний. Поїмо й поговоримо.

– Ні. Ходімо на вулицю, щоб не чула твоя дружина. Вона повинна поїхати, твої діти і вона дратують маму й мене теж. І взагалі тут хазяйка я. Мама давно будинок на мене оформила.

– А чому мама сама не сказала.

– Їй неприємно про це говорити. Нехай вони поїдуть, а ти залишайся. Зробимо ремонт, та й взагалі, син має жити з матір’ю, допомагати.

– Це ти вирішила?

– Що б завтра їх не було.

– Добре. Завтра я зроблю машину й відвезу всіх.

– Ось це я розумію, – зраділа сестра, – як у старі добрі часи. І машина нам теж знадобиться.

– Ірино, збирай усі речі. Я до Михайловича, розмова до нього є. Допоможе машину зробити завтра. Решта все згодом.

Повернувся він пізно, діти вже спали.

– В чому справа? Миколо, я тебе не розумію? Тамара сміється, Артем взагалі переможцем ходить. Каже, що ти мене та дітей відвезеш кудись?

– Вранці робитимемо машину. Все зібрала?

– Тільки дитячі речі. Свої ще не встигла.

– Мої не забудь. Бо ж я тут не залишуся. Тільки тихо, не сварися і не розмовляй із ними зайвий раз. Не забудь нічого, повертатись не будемо. Дітей завтра залишимо вдома, я вже домовився. Через два дні канікули, а потім переведемо в іншу школу. Як зроблю машину, одразу й поїдемо. Ти речі збирай і винось тихенько, Михайлович свій причіп позичив, потім поверну.

– А куди ми їдемо?

– У твоє рідне село. Михалович там ділянку взяв, обіцяв допомогти із лісом. Будуватимемося, а поки доведеться якось жити у твоїх. Добре, що поки що літо.

– А як моя робота?

– Ганну зустрів. Вона все зрозуміла, завтра заїдемо, отримаєш розрахунок. Я тут усіх знаю. Спи, завтра справ багато.

Але Ірина довго не могла заснути. Ось як життя круто обернулося. Наче й звикла до свекрухи, до батьків їздили, а тепер до них їдуть жити. Сумно й радісно. Звичайно, батьки приймуть єдину дочку. Ось чим обернувся приїзд зовиці.

Микола повернувся, обійняв дружину, нарешті і вона заснула.

– А чому корова не доєна? В чому справа? – прийшла свекруха із претензією.

– Рахуйте, що мене вже тут нема. У вас є Тамара.

Мати пішла до сина.

– Я відвезу сім’ю. Більше ви їх не побачите. Не заважай, бачиш я машину роблю. – Займіться поки з Тамарою самі.

На обід машина вже працювала, речі були в причепі. Ірина вимила підлогу в кімнатах, які вони раніше займали. Зробила канапки, дорогою перекусити.

– А чому обіду немає? У тебе пів години, ще встигнеш.

– Ірино, сідай у машину. Нам вже пора. Діти вже сіли. Мамо, з онуками прощатимешся?

– Вони вже попрощалися. На вулицю я не піду. Вже пора обідати, а твоя дружина не змогла нічого приготувати.

– Ти вже визначся, мамо, робити чи їхати. Все. Дякую за притулок. Нам вже пора.

– Дякую і прощавайте, – сказала Ірина свекрусі.

Мати й Тамара так і не дочекалися Миколи. Вони розраховували, що він одразу повернеться, але не приїхав.

Не з’явився він і наступного дня, і через тиждень.

Минув місяць, рік. Час йшов.

Мати сама все робила по дому, доїла корову, поралася на городі. Вона вже відвикла від усіх цих справ. Дочка нічого не робила.

А незабаром приїхав її чоловік. Теж втік. Командувати у будинку стала Тамара. Мати справлялася погано. Корову довелося продати. Потім відмовитись від половини городу. Далі більше. Господарство занепадало.

Микола приїжджав іноді, але робити нічого не квапився.

– У мене будівництво, робота. Я й так утомлююся. Тамара тут господиня, ось хай і робить. У неї чоловік на дивані лежить. Вона ж цього хотіла, та й ти, мамо, теж. А маю свій будинок. Вже майже все готове.

Будинок уже стояв під дахом. Залишалося зробити внутрішнє оздоблення та купити меблі. Михайлович допоміг у всьому. Доведеться розраховуватись з ним кілька років, але це Миколи не лякало. З роботою проблем немає, та й теща з тестем допомогли, дали притулок. Тісно жили, але вижили.

– Будинок по швах тріщить. – жартував тесть. – Все занепало. Після вашої забудови і ми ремонтом займемося.

– А навіщо? У нас будинок великий. З нами і житимете. У теплі, комфорті.

– Ми тільки заважатимемо.

– А ми вам не заважали?

– Ні, ви ж діти онуки.

– Ну ось. А ви ж батьки. Ти, тату, краще про переїзд думай. Ми і вам приготували кімнату. Якщо хочете, то і окремий вхід зробимо, територія дозволяє. А будинок треба під знесення.

– Під знесення. Це ти маєш рацію. Куди ще робити ремонт. Хатинка почти розвалилася.

Восени всі переїхали до нового будинку. Все сталося дуже вдало та вчасно. За тиждень старий батьківський будинок задимівся.

– Шкода. Все життя в цьому будинку пройшло, – сумно сказала мати Ірини.

– Мамо, воно тільки починається. Не шкодуй старого, хай усе буде в пам’яті. Все гаразд. Живі, здорові. І будинок у вас є. Не старі ви ще. Внуки є, правнуки будуть.

Все налагодилося, і все в них буде.

За кілька років не стало матері Миколи. Тамара залишилася хазяйкою в будинку. Але яка з неї хазяйка. Чоловік на дивані, син у місті, самій хочеться в місто. Але грошей за будинок ні на що не вистачить. Думає. А що думати?

КІНЕЦЬ.