Микола вийшов зі спальні і побачив, що його дружина кудись збирається йти.

-Людмило, і куди ж ти це з самого ранку збираєшся? Не інакше як сюрприз мені вирішила зробити! – звернувся Микола Петрович до дружини.

-Можна і так сказати! Я йду подавати на розлучення… Дістав ти мене!

-Людо, я не зрозумів… Ще вчора все добре було. Звідки такі зміни?

-Бачиш, любий мій, годину тому до мене приходила вона, і дуже просила тебе відпустити, тому що зі мною ти нещасливий, а вона робить тебе найщасливішою людиною на планеті! – заявила чоловікові Людмила Миколаївна

-Хто до тебе приходив? Говори нормально, я нічого не зрозумів, Людо!

-Як це хто? Коханка твоя… Хто ж ще?

-Моя хто? У мене коханки ніколи не було, я тільки тебе люблю одну!

-Та що ти говориш? Не вірю я тобі, Миколо… Не вірю… Тим паче, що ця жінка була дуже переконлива…

-І що вона тобі сказала, якщо не секрет?

-Вона розповіла мені, що щовечора ось вже два роки, прийшовши з роботи і повечерявши, ти вирушаєш до неї і ви весело разом проводите час.

-Я після вечері в гараж іду.. Якраз два роки тому ми з тобою його купили! Ти не знаєш, чи що?

-Знаю звичайно. Але тільки, що можна в цьому гаражі два роки робити?

-Я його ремонтував!

-Не сміш мене, Миколо… Ми його з тобою в хорошому стані купили …

-Але я там дах перекрив…

-І що? Два роки перекривав?

-Ні, звичайно, Люда … Я ще проводку змінив …

-І?

-І підлоги змінив …

-І?

-І Ворота нові поставив …

-І?

-І ще панелями його обклав… Та в мене тепер там жити можна!

-Ось ти і проговорився, Миколо … Ти там з коханкою живеш тепер, так? Тим більше що й опалення ти там теж зробив!

-Людо, не кажи нісенітниць… Хто ж із коханками в гаражі живе?

-Значить, ти з нею в її квартирі зустрічаєшся … Все ясно …

-Не зустрічаюся я ні з ким…

-Миколо, але гараж ти відремонтував давно вже … Мені не знати! А вдома тебе все одно нема!

-Я машину там свою ремонтую …

-Миколо, ти серйозно? Машина у нас нова, що там ремонтувати кожен день?

-А я чоловікам ще допомагаю …

-Чим це цікаво?

-Ну, ось нещодавно Петровичу проводку міняли…

-Так, так, Миколо… А Івановичу дах перекривали… А Федоровичу машину ремонтували…

-От, Людо, ти й сама все знаєш…

-Звичайно, знаю, Миколо… Нічого подібного ти не робиш! Адже коханка твоя мені все розповіла.

-Людо, чоловіки все підтвердити можуть …

-Ще б! Адже у вас чоловіче братство… Вони що завгодно мені підтвердять. Я й не сумніваюся навіть… Загалом так, Миколо, я з тобою розлучаюся, так далі не може тривати…

-Людочко, але у нас діти! Як ти їм усе це поясниш?

-Так і скажу … що батько їх на старості років жінку собі на стороні завів, і пішов жити до неї … Діти у нас з тобою вже дорослі, сподіваюся, що все правильно зрозуміють …

-Людо, я, звичайно, розумію, що діти виросли, інститути закінчили і роботу вже знайшли, та й живуть окремо, але ж вони звикли приїжджати до нас у гості, і бачити нас разом… А ти хочеш їх всього цього позбавити?

-Миколо, діти будуть бачити нас окремо … Які проблеми? Зрештою, я тебе вже два роки не бачу. Ти в нас із білявкою зустрічаєшся, виявляється. А до мене тобі й діла нема!

-З ким? З білявкою? Але я блондинок не люблю.

-Це ще чому? Всім чоловікам вони подобаються…

-Людочко, я проти блондинок нічого не маю, але мені подобаються брюнетки. Чи тобі не знати?

-Ти натякаєш на те, що у мене волосся темне, так?

-Так, і не натякаю, я цілком чітко говорю… Я люблю брюнеток, таких, як ти…

-Можливо, і все-таки вона …

-А що ще ти можеш про цю жінку сказати?

-Вона невисокого зросту…

-Що? Мені все життя подобалися високі жінки, і раптом до п’ятдесяти років ближче… Людо, не сміш мене!

-Вирішив урізноманітнити своє життя… Я тебе розумію, Миколо… І не заважатиму тобі!

-Мені не подобаються блондинки невисокого зросту … Я б на неї навіть уваги не звернув … А вона випадково не повненька була?

-Точно, дорогий. Згадав нарешті свою коханку.

-Ні, не згадав … Просто я подумав, що саме таку жінку я поруч із собою навіть уявити не можу.

-Так? Ти серйозно? А чому тоді за останні два роки ми разом нікуди не ходили? Ось раніше, незважаючи на те, що у нас росли діти, ми багато часу проводили разом… А тепер…

-Ми старіємо, Людочко, це закономірно …

-Ти хочеш сказати, що прогулятися зі мною парком ти вже не можеш … Постарів, значить …

-Можу, але мені ніколи…

-Ти з блондинкою …

-Я у гаражах багато часу проводжу…

-А до мене тобі і справи немає!

-Є!

-Коли ти зі мною востаннє кудись ходив?

-Не пам’ятаю!

-А розмовляв?

-Та я все про тебе знаю, про що нам говорити?

-Тобто ти в курсі, що я в танцювальний гурток записалася і вже півроку туди ходжу?

-Куди? Вперше чую…

-Ось ось…

-А ще ти знаєш, що мене головним бухгалтером нарешті призначили?

-Так? Вітаю…

-Дякую звичайно…

-І тобі, безумовно, відомо, що я путівку собі купила до санаторію і через тиждень їду…

-Куди? Ти ніколи без мене нікуди не їздила. Завжди ми разом відпочивали.

-Що правда, то правда… Але я кілька разів запитала тебе, де і як ми відзначатимемо срібне весілля, а ти мені так нічого і не відповів…

-Людо, я не зрозумів … Ти хочеш сказати, що ми з тобою разом вже двадцять п’ять років?

-А ти не знав? От я й кажу, що невисока красуня блондинка тобі всю голову затьмарила… Все, Миколо, ніколи мені тут з тобою розмовляти… Мені на розлучення подати треба… Якраз і розведуть, дивишся, на річницю весілля…

-Людо, та нема в мене нікого… Я правду тобі кажу, дорога… Давай разом у санаторій з’їздимо… А потім я в ресторані столик замовлю, дітей покличемо, відзначимо у вузькому сімейному колі…

-Так, так, Миколо, а потім ти знову зникнеш з мого життя … ще на кілька років …

-Людочко, а давай ми з тобою сьогодні в парку погуляємо… А потім у кафе зайдемо? А потім…

-У гараж! Машину Євгена разом ремонтуватимемо? Так?

-Людо, я більше в гараж ходити не буду, чесне чоловіче слово …

-Правда?

-Правда, Людочко, правда … Ну, якщо тільки за овочами, та за соліннями … А більше не буду …

-Ну, навіщо так? Один день на тиждень можна і з чоловіками провести… Але не більше… Інакше…

-Я все зрозумів, Людо … Піду я сніданок нам приготую, та підемо гуляти. Адже вихідний сьогодні…

-Вихідний, це точно!

-Людо, а як же ти заяву на розлучення подавати зібралася?

-Ніяк! Але, якщо ти знову про мене забудеш, то точно…

-Дорога, я все зрозумів! А в санаторій ми разом їдемо? Чи ти теж пожартувала?

-Разом, Миколо, разом … Я вже не знала, як мені тебе переконати на себе увагу звернути .. Ось вирішила, що це останній шанс для нас з тобою …

-Людо, так ти б сказала, що …

-Я сказала, Миколо, сказала … І говорила багато разів, але почув мене ти тільки сьогодні …

Поснідавши, подружжя вирушило на прогулянку парком, потім зайшло в кафе… І весь цей час говорили, говорили, говорили… Зрештою, вони справді не спілкувалися вже два роки, відколи Микола гараж собі купив, і новин у обох накопичилося багато…

Через тиждень Микола та Людмила поїхали до санаторію і чудово провели там час удвох…

Микола, повернувшись із санаторію, разом із дружиною став ходити на танці, і, як не дивно, йому сподобалося… За місяць він навіть трохи скинув зайвого…

На річницю весілля Микола, як і обіцяв, замовив столик у ресторані… Людмила була просто щаслива, адже чоловіка свого вона дуже любила… До того ж він ще й дітей запросив і ті приїхали… Вечір пройшов чудово…

-Люда, скажи мені, будь ласка, а блондинка до нас місяць тому дійсно приходила? – Запитав Микола у дружини, укладаючись спати після застілля в ресторані

-Приходила, приходила, Миколо…

-Не може бути! Адже я тобі жодного разу не зраджував за всі ці двадцять п’ять років.

-Я знаю, Миколо… Вона просто квартирою помилилася… Але, завдяки її візиту, я зрозуміла, що наше з тобою життя міняти треба… Інакше й до розлучення недалеко…

-І ти розіграла всю цю виставу?

-Розіграла … Зате наше життя сильно змінилася … І мені це подобається! А тобі?

-І мені, Людочко, і мені …