Микола вийшов на пенсію і переїхав остаточно у свою сільську хату, яку він придбав близько восьми років тому.

Шикарний ліс, озеро, доброзичливі сусіди – що ще потрібно для спокійної старості?

Дружина, Світлана, часто приїжджала до чоловіка, але жила постійно у місті, бо ще не хотіла кидати роботу.

– Тобі там і без мене добре. Сусід Віктор любить тебе, адже ти йому допомагаєш, а він любить побалакати, ось уже знайшов собі вдячного слухача, – говорила Світлана.

– А я приїду на вихідні і наварю тобі їсти на весь тиждень. І хлібчика свіжого привезу.

Віктор був пенсіонером, жив сам, діти його від першого шлюбу не часто спілкувалися з ним, а колишня дружина й поготів не хотіла бачитися.

Єдиною подругою, вірною та відданою, була його собачка Барбі. Жила вона з Віктором у хаті, спала на невеликому старому ліжку з залізною сіткою, яку добрий господар поставив на вході у кухню.

– Ого, та вона в тебе, наче дружина. Живе у хаті, спить на ліжку! Ото розбалував, – сміявся Микола, бачачи, як Барбі ніжиться на своїй лежанці.

– Так вона мені і є справжнім другом. Жінки, вони ж і втекти можуть, як моя остання. А ця буде вірною до самого кінця…– усміхався Віктор і гладив собачку.

Але одного разу навесні Віктор намочив був ноги, заслаб. Не відразу й до лікарів звернувся, намагаючись самотужки видужати. Але не стало його швидко…

Микола дуже шкодував сусіда. Він організував поминки, повідомив дітей, які встигли приїхати лише до могили батька з далека.

Доручили вони і продати будинок батька за будь-які гроші, і Микола погодився.

Будиночок Віктора не був доглянутим: чоловік жив один, любив і погульбанити, і ремонтами не турбував себе.

Покупців на будиночок не було. Дуже вже не хотілося людям вкладатися в капітальний ремонт. А тут ще й зявилася несподівана проблема.

Складнощі виникли і з собачкою.

Барбі нізащо не хотіла залишати хату господаря. Вона спочатку сумувала, вдивлялася Миколі в обличчя, ніби питала: “Коли повернеться мій господар?”

Микола любив Барбі. Він годував її, розмовляв, як міг заспокоював.

Але залишатися у Миколи собачка ніяк не хотіла. Поїсть, посидить деякий час у гостях і дивиться на двері. Микола випустить її на подвірʼя, і вона бігом у свій будинок, на своє ліжко.

– Барбі, та не чекай ти на нього, не прийде він сюди більше. Ех, ти… Вірна душа… І як тобі пояснити?

Так тривало близько пів року.

Покупців на хату не було, спадкоємці готові були вже майже задарма віддати будиночок, і одного разу Микола зайшов до Барбі і запитав її:

– Ну і що мені з тобою робити? Не хочеш із хати переїжджати? Звичайно, у мене умови гірші, але я теж люблю тебе… Ходімо до мене, га?

Барбі завиляла хвостом і почала лизати Миколі руки. Він підвівся і пішов до виходу. Барбі побігла за ним, але коли він відчинив двері, вона знову побігла до ліжка.

І так тривало кілька разів.

Собачка ніби пояснював йому, що краще залишитися тут.

У приїзд дружини Микола сказав:

– Що ж, Світланко, а чи не купити нам і будиночок Віктора? Ціна символічна, смішна, а все-таки будинок… Буду потихеньку ремонтувати…

– Так нащо нам два будинки? – здивувалася дружина. – Нудно тобі стало?

– Так ось ти вийдеш на пенсію і стануть частіше до нас діти з онуками приїжджати. Чого тіснитися в одній кімнаті? Буде їм де пожити, так буде просторіше!

– Роби як знаєш, – усміхнулася Світлана. – Я нічого проти не маю.

Вона посміхнулася і нічого більше не сказала чоловікові. Здогадувалася вона, чому він ухвалив таке рішення. У їх сім’ї усі любили собачок та й взагалі тваринок.

А Микола прибрав того ж вечора паркан між дворами і почав наводити лад.

Барбі радісно сприйняла прихід Миколі до будинку. Вона була учасницею всіх справ та ремонтів. Не відходила від нового господаря і була щаслива, коли він уперше залишився ночувати з нею у її домі.

Світлана, дивлячись на старання чоловіка, наважилася кинути роботу і теж переїхала в село. Тепер вони вже разом наводили лад на городах, у саду, що став удвічі більшим, а Барбі подружилася з котом, який приїхав із хазяйкою з міста.

Подружжя жило дружно. Вони встигали ходити по гриби, і Барбі ніколи від них не залишала.

Незабаром вона так прив’язалася до Світлани, яка годувала її смаколиками, що Микола почав ревнувати.

– А чи не зраджуєш ти мене, дорогенька? – питав він собачку, роблячи ображене обличчя.

Барбі кидалася до господаря й лизала його руки. Але тут же її кликала Світлана, і собачка бігла до неї, махаючи хвостом.

– Ну, досить нам її ділити, бо вона не знає до кого кидатися… – сміялася Світлана.

– Щаслива, бо! Інша б бовталася голодна на вулиці, а ми її обоє так любимо, – говорив Микола, гладячи Барбі.

Через рік будинок Віктора виглядав набагато краще. Ліжко собачки прибрали. Барбі, як не дивно, з приїздом Світлани почала більше часу бути поряд з господинею, і незабаром почала залишатися ночувати з нею в хаті, біля дверей на килимку, як і годиться невеликому собачці.

– Чарівниця ти, Світланко. Всіх приголубила і до своєї спідниці прив’язала, – обіймав дружину Микола.

– Гаразд, йди, лягай до мене під бочок спати, – сміялася Світлана. – На те вона і жінка, щоб усіх любити. Вона хранителька вогнища… А то й ти в мене один тут зовсім здичавів, зовсім забув, що я тебе люблю…

– Ну, от і помістились усі в одному будинку, – посміхався Микола. – Не так багато й місця нам треба. Була б дружба та любов.

– Правильно. А той дім гостьовим буде. Там тепер затишно стало. Не соромно і гостям запропонувати. Ти молодець, – похвалила дружина.

– Та що я, це все Барбі! – відповів Микола, дивлячись на собачку, що мирно спала біля печі на своєму килимку…