Миколі було вже сорок років, і скаржитися він давно розучився. Але останнім часом ускладнення у відносинах із дружиною все наростали, і цієї ночі йому стало ясно – якщо не поскаржитися комусь, то він може не витримати від цих переживань. А до кого можна було піти і поскаржитися?

До друзів? У них одна розмова: “Сам винен, багато волі дав дружині, перетворився на підкаблучника”. Але Миколі не були потрібні їхні висновки, він і сам про себе все знав. Йому просто хотілося вилити свої переживання та сум на когось, хто зможе зрозуміти та підтримати добрими словами.

У мами у квартирі було як завжди – світло та затишно.

“Ну чому у нас з Людмилою в будинку тепер не так? Чому у нас все темно і тужливо?” – так подумав він, знімаючи у маминому коридорі верхній одяг та взуття.

А мама одразу радісно заметушилась.

– Як добре, що ти прийшов! І, як завжди, прийшов вчасно. Давай, мий руки, і марш на кухню. Я якраз вчора приготувала твої улюблені деруни. Спеціально для тебе.

– Так? – посміхнувся Микола. – Дякую, матусю.

Він чудово знав, що спеціально для нього вона не могла нічого приготувати, бо він прийшов без попередження. Але у мами завжди було так – все, що приготовлено на кухні – приготовлено спеціально для улюбленого сина. Адже він тепер у мами залишився один. Батька Миколи не стало десять років тому.

– Ну і як ви з Людою живете? – спитала безтурботно мама.

Микола сів за стіл, важко зітхнув, і вже приготувався почати розповідати мамі свою сумну повість, як раптом вона махнула рукою і сама собі відповіла.

– Та втім, що я тебе про це питаю? І так все зрозуміло! Ви ж завжди були чудовою парою. Ви любили і любите один одного досі. У вас, як завжди все добре.

– Так? – здивовано скинув брови син.

– Ну звичайно! – засміялася мама, і поставила перед сином тарілку з розігрітими картопляними дерунами. – Чому ти дивуєшся? Пам’ятаєш, як ти привів Люду вперше до нас знайомити додому. Як ви обоє тремтіли, хвилювалися, червоніли.

– Не пам’ятаю, – зізнався Микола.

– А даремно. Такі речі не можна забувати. Такі спогади зігрівають душу – у моменти, коли буває погано. А пам’ятаєш, як вона хвилювалася на розписі у ЗАГСі? Я тоді дивилася на неї і думала – Боже, вона ж зовсім дитина. І ти теж хвилювався. У тебе тряслися руки, коли ти одягав їй обручку на палець. До речі, а де твоє обручку?

– Обручка? – Син уважно подивився на свою праву долоню. – Обручка стала маленькою.

– Але ж можна купити іншу. І носити. Тобі обов’язково потрібно носити обручку.

– Чому?

– Щоб ти завжди пам’ятав, що ти люблячий чоловік. Ти пам’ятаєш, що твій тато теж завжди носив обручку? Завжди! До речі, я зараз згадала, коли у вас із Людою народився Іван, а потім занедужав, як ви з нею підтримували одне одного.

– Ну так… – скривив обличчя Микола.

– А чому Іван до мене давно не заходить? – одразу поцікавилася мама.

– Та він постійно на спортивних зборах. Він у нас футболіст. У команді грає. Ми його й самі зовсім не бачимо. З’являється на кілька днів і знову їде, на цілий місяць. А ми з дружиною удвох у квартирі… Сваримося тепер, мамо… Сильно сваримося… До того дійшли, що…

Микола хотів перейти до головного, розповісти, що в них з Любою все так погано, що вони навіть почали подумувати про розлучення, але мама знову його весело зупинила.

– Можеш мені не пояснювати, Миколо. Коли діти вилітають із гнізда, у батьків часто в голові з’являються не розумні думки.

– Що означає – не розумні? – насупився син.

– Коли двоє дорослих людей не можуть поговорити по-доброму, і постійно переходять на сварку, то це вже… Це не просто погані думки, мамо.

– Ні, вони не розумні! – не здавалася мама.

– Ну як ще можна назвати думки про те, що життя стало занадто сірим і сумним, будинок перетворився на клітку, і таке інше? А це відбувається лише через те, що тато з мамою розгубилися.

– Розгубилися?

– Ага. Батьки завжди живуть невпинно турботою. У них головне – це турбота про дитину. Ця турбота їх поєднує, поки дитина росте. А коли дитина несподівано стає самостійною, і піклуватися про неї вже не потрібно… Ось тоді чоловік з дружиною і губляться. Їм раптом здається, що життя під одним дахом втратило сенс.

– Ну, так… – закивав син. – Все-так і є. Сенсу більше немає…

– Значить, і ви це відчули?

– Мамо, а у вас з татом були моменти, коли вам було погано вдвох? – раптом запитав Микола.

– Ну звичайно.

– Мама знизала плечима, сіла навпроти сина і подивилася на нього ласкаво, так, як дивилася давно, коли він ще був майже дитиною. – Було в нас і таке. Але ми це швидко перемогли.

– Перемогли? Як?

– Ми раптом згадали, якими ми були, коли тільки-но познайомилися. Адже тоді у нас ще не було тебе, і ми дбали лише один про одного.

– Один про одного… – повторив чомусь Микола.

– Так, один про одного. Нам же це подобалось – піклуватися один про одного. Ми були щасливі вдвох і до твого народження. А ти пам’ятаєш, як ти дбав про Люду, коли ви жили без Івана? Яким ти був щасливий із нею однією.

– Чогось не дуже пам’ятаю…

– А ти згадай! Коли її серед ночі забрала швидка – ти ж плакав. Ви з татом сиділи у нас на кухні, і ти плакав. Говорив, що ти неймовірно переживаєш за неї. А тато сміявся і заспокоював тебе.

– Я не плакав, мамо!

– Але сльози по щоках у тебе текли, це точно. Бо ти її кохав. Ти й тепер її любиш. Просто, твоє кохання знаходиться десь у глибині душі, під товщею рутини та звичайних турбот. Так часто буває. Але варто тільки напружитися, і звільнити це кохання, витягнути його на поверхню, відразу все зміниться. Тобі потрібно почати дбати про Люду, як це було раніше, до народження Івана.

– Так?

– Тут навіть думати нема чого. Люда зараз де?

– На роботі, де ж ще. Зараз робота для неї – порятунок. Вона навіть намагається приходити додому пізніше. Та я теж. Це я сьогодні відпросився, щоб відвідати тебе.

– Подзвони їй зараз, і запросив на побачення.

– Що? – Микола з подивом подивився на маму.

– На побачення її запроси. Сьогодні після роботи.

– Як це? – дивувався син.

– Я що, маю тебе вчити, як запрошувати жінку на побачення?

– Мамо, але ж вона моя дружина.

– І це прекрасно. Ви вже знайомі, і трохи знаєте один одного. Ледь ледь.

– Так? – Микола раптом розсміявся. – Справді, трохи знаємо. А що… Думка хороша… На побачення з дружиною… Може, справді спробувати…

Він швидше дістав із кишені телефон, набрав номер дружини.

– Люда, це я, Микола.

– У його голосі відчувалося хвилювання, але він намагався говорити якомога м’якше.

– Я розумію, що ти мене чуєш. Ти тільки відразу не сварися… Ні, нічого не сталося. Просто, я хотів тебе сьогодні запросити на побачення… Що означає на яке? На любовне…

Ні, я нормальний. Просто я дуже скучив за тобою. Прямо, дуже-дуже. А чого ти смієшся?

– Він посміхнувся.

– Я ж говорю серйозно. Куди підемо? Спочатку у кіно, потім у кафе. Як у молодості, пам’ятаєш? Правда, пам’ятаєш? – зрадів він.

– Ну що? Ти згодна? Тоді о сьомій вечора біля входу в кінотеатр. Ну, тоді все… До зустрічі.

Микола вимкнув телефон, і раптом відчув, що на душі у нього стало дуже легко.

– Ну що? – Запитала з посмішкою мама. – Все у вас добре?

– Ох, мамо… – Миколі захотілося кричати від радості, але він стримався. – Все у нас чудово. І твої деруни… – Він нарешті взяв у руки вилку. – Вони, звичайно, охолонули, але на душі в мене тепер тепло.

– Ну, деруни можна завжди розігріти, – знизала плечима мама.

– Ага, розігрій… Дякую, тобі, матусю… Я поїм, і… Піду на побачення… На побачення з дружиною…

КІНЕЦЬ.