Микола повільно йшов вечірньою вулицею, намагаючись не зачепити перехожих.

Було незатишно, над містом був туман, крізь який ледь пробивалося світло ліхтарів. Він викликав смуток і тугу, ще більшу, аніж та, яка нещодавно оселилася в його серці…

Чоловік не поспішав, на нього ніхто ніде не чекав, і все життя перетворилося на такий же ж сірий і безпросвітний туман. З того часу, як він розлучився з Веронікою, єдиною жінкою, яку полюбив по–справжньому…

Вона пішла, нічого не пояснюючи, тільки сказавши на прощання коротке:

– Пробач…

І він це слово досі не міг забути.

Пробач… А за що? За те, що зникли мрії, за те, що скасувалася весільна подорож? За те, що його батьки прилітають до них на весілля через тиждень? За що пробачити?

Миколі легше не ставало, хоча минуло вже два тижні після їхнього розставання.

Він брів по нічній туманній вулиці до свого порожнього холодного будинку, а точніше, до цієї нелюбої тепер квартири, в яку він вклав усі свої заощадження!
Для неї старався, щоб було, куди привести молоду дружину…

І навіщо вона йому тепер, ця величезна квартира, самотньому холостяку? Хіба що батьків буде де розмістити. І це тепер його найбільші мрії! А як вони з Веронікою мріяли про власну оселю, вибирали меблі, килими, штори. Він виконував будь–яку її примху, аби догодити коханій.

Йому всі ці зручності були не такі важливі. Потрібна була тільки вона сама, щоб завжди була поруч, а він дбав би про неї. І всього два тижні тому все так і було.

У квартирі лунав її веселий сміх, сяяли улюблені очі, і він був щасливий, як останній романтик у цьому світі.

А потім вона пішла, як виявилося, до свого колишнього чоловіка.

Микола знову пригадав їхнє розставання: холодний погляд, що змінився до невпізнання, квапливі збори речей, уривчасті фрази.

Від цих думок стрепенулося серце, і він прискорив крок.

Було холодно і неприємно, коли він зайшов у свій двір, тьмяно освітлений в тумані.

Раптом він почув якісь звуки. Він придивився – в кінці двору хтось був.

Микола поспішив до свого під’їзду, коли почув жіночий голос:

– Ви мені не допоможете?

Микола пішов на голос і побачив зовсім молоденьку дівчину.

– Пробачте, – сказала вона. – Замок на валізі зламався і ось все розсипалось…

Микола побачив невелику валізку, вміст якої випав на землю.

Він допоміг їй усе зібрати, якось полагодив замок на валізі.

– Ви приїжджа? – запитав чоловік. – Куди прямуєте так пізно?

Дівчина вийняла з кишені плаща телефон, знайшла запис з адресою і показала Миколі.

Микола глянув на адресу і очам своїм не повірив.

Це була його адреса, вулиця, номер будинку й квартири!

– І до кого ви? – спитав він здивовано.

– Я до мами, – відповіла дівчина. – Вона зовсім недавно переїхала сюди до свого майбутнього чоловіка. У них незабаром весілля, а я приїхала раніше, щоб познайомитися… Тільки до мами додзвонитися не змогла, її телефон не відповідає.

Микола ніяк не міг повірити, у те що чує. Все це звучало, як якийсь сон! Вероніці трохи за тридцять, та й про доньку вона ніколи не згадувала! Це що, жарт, чи якесь незрозуміле непорозуміння?!

Але довго Микола не роздумував. Він підхопив її валізку й сказав:

– Ну, тоді ходімо. Мені якраз туди.

– Хвилинку, – здивовано запитала дівчина. – То ви Микола?!

– Саме так! Ходімо, а то холодно.

Вони до пізньої ночі сиділи на кухні, і Даринка розповіла йому багато цікавого після того, як дізналася, що її мати пішла від Миколи.

Він почував себе якимось недолугим – і про колишнього чоловіка нічого не знав до ладу, поки той раптово не зʼявився звідкись з-за кордону.

А тим більше про доньку, яку Вероніка народила дуже рано і залишила у бабусі з дідусем.

Даринці було вже сімнадцять, і вона жила з батьками своєї матері, куди Вероніка часом виїжджала під виглядом якихось невідкладних відряджень.

Микола теж нічого не приховував. Розповів, як вони познайомилися близько року тому, планували майбутнє, збиралися одружитися. І як розлучилися перед самим весіллям.

– А чоловік, цей іноземець, перший чоловік Вероніки – твій тато? – запитав Микола.

– Ні, за нього вона потім вийшла. І він не іноземець ніякий. Просто, коли вони з мамою розлучилися, він поїхав туди на роботу, чи то в Польщу, чи… Навіть не знаю точно. А зараз, значить, повернувся. І через нього мама покинула вас?

– Схоже, що так. Але я нічого не знав про її минуле життя, окрім того, що вона розлучена.

– А ви не знаєте, як мені її знайти? – запитала Даринка.

Але він не знав, де шукати Вероніку, і її нового номера в нього теж не було. Дарина засумувала, але не дуже засмутилася. Попросила дозволу пожити в нього пару днів, сподіваючись, що мама сама їй подзвонить, тоді хоч вони зможуть побачитися, якщо вже вона тут.

Але Вероніка так і не подзвонила. І Дарина ні з чим поїхала назад. Микола сам відвіз її на вокзал. Сумні очі, винна посмішка. Вона подякувала Миколі за все і сказала на прощання:

– Ви не переживайте. Це навіть добре, що ви з мамою не одружилися. Вона сама мені якось сказала, що вийде заміж, але ненадовго, щоб просто відпочити від самотності. Шлюб не для неї, така вона вже у нас є…

…Микола повернувся додому, оглянув порожню квартиру і вперше не пошкодував, що він у ній один, без Вероніки.

Ось тільки на серці було важко. Як він не розгледів у цій гарній обгортці абсолютну порожнечу? У свої тридцять п’ять треба було б бути розумнішим. Але тепер вже точно жодна жінка не обкрутить його довкола пальця…

Він подзвонив батькам наступного ж дня і сказав, що весілля не буде, бо обставини змінились.

– Але ж ви все одно приїжджайте, квартиру нову подивитеся. Побачимося. У мене відпустка цілий тиждень!

І цей тиждень був прекрасним, у компанії близьких людей, таких добре знайомих, рідних, які ніколи не обмануть і не зрадять.

А про Вероніку він сказав просто – повернулася до колишнього чоловіка.

Тільки про Даринку розповідати не став, навіщо стареньких турбувати?

…З Веронікою він зустрівся випадково через місяць після описаних подій. Їхав увечері в центрі міста, йшла злива, і він побачив її. Вона стояла під парасолькою.

Микола хотів було проїхати повз, але вона його «зупинила». Швидко заскочила в авто, змокла до нитки.

– Дякую. Ну як ти? – запитала вона зовсім звичайним тоном з ноткою заклопотаності.

– Везти тебе куди? – відповів Микола, не ведучись на її привітність.

Вона назвала адресу і запитала:

– Все ще сердишся?

А Микола роздумував, говорити їй про Даринку, чи ні? І все ж таки зважився:

– Дочка твоя приїжджала. На весілля. Зупинялась у мене, чекала, що ти їй подзвониш. Потім поїхала. А я не гніваюсь, я навпаки, дуже щасливий, що ми розлучилися…

Вона хотіла ще щось сказати, але, мабуть, не наважилася.

Микола висадив Вероніку, і подумав, що він справді щасливий, розлучившись з цією жінкою, яка, окрім неприязні, ніяких почуттів у ньому більше не викликала.

Його нарешті відпустило, а в його душі розвіявся туман…

КІНЕЦЬ.