Микола по-хазяйськи зайшов на кухню з пакетом продуктів.

– Дивись, що я купив! – захоплено сказав він дружині. – Це червона ікра! А ще ковбаски сирокопченої прикуплю і шпротиків. Ох тоді ми з тобою, Іринко, всіх почастуємо на мій день народження!

Ти ж мене знаєш, я хоч і не такий беручкий, як мій друг Петро, але, коли треба, то теж можу!

Микола задоволено потирав руки. Він ще свої фірмові пиріжки зранку на день народження приготує, ну а торт Ірина купить вранці.

З тортами ніби немає труднощів…

Чоловік Ірини Олександрівни, Микола Костянтинович був дуже компанійською людиною.

Це в нього від батьків було – у них вдома завжди двері для рідних і друзів навстіж!

На всі свята рідні й друзі тільки в них збиралися. Ось і в Миколи з Іриною тепер збиралися так само, за старою сімейною традицією.

Вони навіть прозорий стіл на замовлення для сервірування зробили.

Всі тільки й дивувалися – який у них стіл шикарний! Та ще й у два рівні закуски стоять – ну прямо аж слинки течуть!

В основному їжа проста, але в компанії, та під біленьку!

Тут і оселедчик під шубою, і грибочки домашні мариновані, і салатик із крабових паличок!

А на прозорій підставці на столі височив салат Мімоза і ананас, який вже на шматочки був нарізаний, але складений у цілий фрукт.

Ну і звісно ж м’ясо по-французьки з тертим сиром та майонезом.

На самому видному місці – тарілочка з тонко–тонко порізаною ароматною смачною ковбаскою.

Ну і тарілочка бутербродів з червоною ікрою.

І тільки потім, коли гості наїдяться, наговоряться, Микола діставав гітару.

Підспівували усі, навіть діти…

– Іринко, а я ж майже за півтора місяці до дня народження накупив усього. Ікра в баночці в холодильнику не зіпсується.

А ковбасу мені сказали треба в фольгу загорнути, щоб не затверділа. І теж у холодильник, – хвилювався Микола Костянтинович.

Людина він проста, що мав, те й близьким завжди пропонував.

Розмови душевні, накритий стіл і пісні від яких і сльози на очах, і радість у серці.

Багато задумів та бажань було у Миколи. З роками він до дружини прикипів, ще більше покохав її, аніж у молодості.

Хотів на море з нею зʼїздити, та й взагалі ще багато чого хотілося… Але сталося тільки те, що долею було визначено…

…У день народження Миколи Костянтиновича в будинку його зібралися, як завжди рідня й друзі.

От тільки привід був інший. Сталося так, що якраз у день його народження зібралися всі на сороковий день – згадати Миколу Костянтиновича…

І стояли на столі, як завжди, всілякі смаколики. І та сама ікра, і та сама сирокопчена ковбаска, що від душі самим господарем заздалегідь були куплені до столу…

Гості сиділи тихо, слова говорили теплі, добрі, щирі. Жалкували, дуже Ірині Олександрівні співчували.

В голові столу – стілець порожній. Склянка повна, шматок хліба лежить зверху склянки.

Друг чоловіка Петро підвівся.

– Прощавай, Миколо! – сказав він. – А пам’ятаєш, як ми з тобою молоді були? На озеро сім’ями з дітьми на пікнік їздили. Покривала на березі розстелемо, пінного наберемо, бутербродів… Діти в м’яча грають, а ми рибалимо осторонь… Так, для душі, а не заради рибки. А як ми з тобою у відрядження їздили? Ех, Миколо!

У Ірини від слів Петра знову погляд затуманився. Обернулася вона до місця, де чоловік сидів зазвичай, і тут їй мало недобре не стало.

Бачить Ірина Олександрівна – ніби Микола сидить, склянку в одній руці тримає, а шматок хліба – в іншій!

І на Петра дивиться, і ніби навіть відпив зі склянки, хліба відламав половинку, понюхав.

На Ірину подивився, а вона навіть не ворушиться – що це?

Микола посміхнувся, як раніше, і тихо так їй, ледве чутно каже:

– Іринко, Іриночко, все добре тепер, вір мені! Віриш?

Вона як зачарована кивнула чоловікові.

– Вірю, Микольцю, вірю!

Потім на Петра подивилася, а той мовчить і теж на місце Миколи дивиться, немов, як й Ірина, бачить друга. Тільки нема там уже нікого. Нема…

…Пізніше гітару хтось узяв, пісні співали на згадку про Миколу. Ті, що зазвичай.

Ірина підспівувала, а сама не могла відвести очей від місця, де чоловік їй явився.

Стілець порожній, склянка стоїть, чомусь неповна, і хліб лежить надламаний.

І слова його:

– Віриш, Іриночко?

І вона тепер вірила. У те, що чує Миколка їхні пісні, бачить, як знову зібралися всі у них, як зазвичай, і він з ними.

І що все гаразд, бо життя ніколи не закінчується. Життя як міст у тумані.

Не бачиш, що там далі, але йдеш і йдеш, а туман поволі розсіюється…

КІНЕЦЬ.