-Миколо, ти точно знаєш, що ми правильно йдемо? – запитала Ольга.

-Так, це саме ця вулиця, – кивнув чоловік, вдивляючись у зарослу бузком огорожу. – Тільки я номер будинку не знаю.

-А документи не збереглися?

-Таких, де номер будинку вказано – нема. Адже бабуся виїхала звідси дуже давно.

-І як же ти знайдеш її будинок? – запитала Ольга.

-Вона розповідала, що в них брама дуже помітна була – залізні стулки на цегляних стовпах. Вона все мріяла побувати тут знову, але так і не зібралася. А я вирішив з’їздити, все-таки цього року бабусі виповнилося б сто років…

-А якісь інші родичі були? – продовжувала розпитувати жінка.

-Олю, я ж тобі розповідав, – відповів Микола, продовжуючи неквапливо крокувати вулицею. – Тут жили бабусині батьки, мої прадід і прабабуся. Їх не стало ще в пʼятдесяті роки.

У них було троє дітей – старший син – його не стало, моя бабуся і її молодша сестра, її теж вже немає. Бабуся вийшла заміж і переїхала в Київ. Працювала на будівництві, потім закінчила інститут, і далі працювала на будівництві, але вже інженеркою.
-Глянь! Оці ворота? – зупинила його дружина.

Ворота справді виглядали дуже солідно – стовпи з потемнілої від часу червоної цегли та ковані залізні ворота з численними заклепками.

Сам паркан ховався за кущами бузку. Будинок на високому цегляному фундаменті стояв правіше. Відчувалося, що він ровесник воріт, і колишні господарі були людьми заможними.

Пластикові вікна і дах з металочерепиці говорили про те, що й нинішні його мешканці не бідують. На це натякала й нова іномарка, яка стояла на узбіччі перед будинком.

-Твій прадід був непростою людиною, якщо він жив у такому будинку, – шанобливо зауважила Ольга.

-Та яке там! Звичайний слюсар на фабриці, і прабабця теж працівниця, – розчарував її Микола. – Робота на фабриці була важка, бабуся була дуже задоволена, що поїхала в Київ, говорила – на будівництві було легше.

-А що зараз з фабрикою?

-Нічого. Ти бачила купи цегли і пустир на початку вулиці? Це все, що залишилося від фабрики.

Продовжуючи розповідати, Микола дістав телефон і хотів сфотографувати ворота. Але не встиг він зробити кілька знімків, як з хвіртки виглянула молода жінка:

-За фото – двадцять гривень!

Микола розгубився. З одного боку – сума сміховинна, з іншого – голос у жінки звучав строго.

-Чого це раптом? – запитав він.

-Та добре… Це жарт. Що це ви тут фотографуєте?

Ольга зметикувала швидко.

-Ну, для нас безкоштовно. У мого чоловіка в цьому будинку бабуся жила!

Тепер уже розгубилася та жінка.

-Це коли вона тут жила?

-Дуже давно, – почав розповідати Микола. – Вона звідси років сімдесят тому поїхала. А її батьки тут залишилися, їх уже потім не стало. А ви давно тут живете?

-Із самого народження, – відповіла господиня. – Усі свої тридцять пʼять років тут прожила. А раніше тут мої батьки жили, вічна їм пам’ять. А ще раніше – мій дід. Ви нічого не плутаєте?

-Та ніби ні, – розгубився Микола. – Бабуся тут народилася, але ж у свідоцтві про народження адресу не вказують.

А інших документів з адресою я не маю. Просто бабуся дуже багато розповідала про своє дитинство… І дуже докладно описувала ці старі ворота. Я як побачив – одразу впізнав їх за її розповідями.

-А як прізвище вашої бабусі? – замислено запитала господиня.

-Дівоче – Прокопчук.

-Заходьте! – відчинивши ширше хвіртку, раптом сказала господиня.

Здивовано переглянувшись, Микола з Ольгою зробили крок у двір.

-Ось тут зачекайте! – господиня кивнула у бік альтанки. – Я зараз.

І попрямувала до будинку.

Озирнувшись, Ольга запитала у чоловіка:

-Ти щось розумієш

У відповідь Микола тільки знизав плечима.

З дому господиня вийшла з купою фотоальбомів.

-Мене звуть Ірина, – нарешті представилася вона. – Яке зараз прізвище – неважливо, а ось у діда прізвище було Прокопчук. За його словами, будинок тоді пустував. А чому він захотів оселитися саме тут, він розповів вже незадовго до того, як його не стало.

За його словами, цей будинок збудував його дід, який був директором фабрики. Прізвище діда мого діда теж було таке.

-Виходить, що ми родичі? – розгубився Микола. – Але мені бабуся нічого про своїх предків не розповідала.

Ірина посміхнулася.

-Дід теж про це розповів уже у вісімдесяті. Він казав, що його батько переїхав жити в іншу країну. А потім дід повернувся у батьківський дім. Але його батько, мій прадід, похований за кордоном. А ваша бабуся що розповідала?

Микола знизав плечима.

-Нічого особливого. Її батьки працювали на фабриці. Вона про них особливо не розповідала. І чомусь згадувала цю браму.

-А сімейні фото у вас збереглися?

-Тільки з того часу, як бабуся вийшла заміж і переїхала у Київ.

Ірина почала гортати альбоми, бурмочучи: «Де ж це було?»

Нарешті вона вигукнула:

-Ось вона! Подивіться.

На щільному картоні з тисненням «Фотоательє міста…» була наклеєна велика фотографія – солідний чоловік у строгому костюмі сидить, а за його плечима стоять двоє молодих хлопців. Знизу підписано: «Микола Прокопчук із синами Іваном і Василем».

-Мого діда звали Петро Іванович, – пояснила Ірина.

-А мою бабусю – Марія Василівна, – відповів Микола.

-Значить, це мій прадід, а це твій, – непомітно перейшла Ірина на «ти». – А це наш спільний прапрадід.
Вона обернулася до Ольги:

-Подивись уважно!

-Встань прямо, – Ольга повернула чоловіка за плечі. – Точно! Одне обличчя!

-Викапаний прапрадід! – погодилася з нею Ірина.

Здивований Микола вдивлявся в обличчя предка на стародавній фотографії. Давнє минуле несподівано виявилося зовсім поряд. І з усього цього виходить, що ця жінка – його далека родичка. Ірина також була вражена від несподіваного відкриття.

-Оце так зустріч! Ну що скажеш, братику?

-Приємно дізнатися, що в мене така симпатична сестричка, – зізнався Микола.

Розмов вистачило ще надовго. Коли вже почало темніти, Ольга схаменулась:

-Нам ще додому повертатися!

-Ви без машини? – запитала Ірина. – Тоді я вас до станції довезу. А хочете – залишайтесь. Переночуєте і завтра поїдете.

-Ні, ми поїдемо, – зніяковів Микола. – Занадто багато вражень для першого разу.

Ірина пішла по ключі від машини, а Микола мовчки дивився на вулицю, що тягнулася у вечірні сутінки. По цій бруківці колись ходили його дід, прадід і прапрадід, на якого він так схожий, і якого теж звали Микола.

-Ну що, поїхали? – виглянула з машини Ірина. – Ще приїдете?

-Звісно! – кивнув Микола. – Ми ж рідня…