Останнім часом чоловік Ганни Павлівни Микола Іванович ходив якийсь стурбований.

– Що він задумав? – думала жінка. – Треба б з ним поговорити, може щось не так зі здоров’ям?

Ганна Павлівна варила на кухні борщ. Вона нарізала монотонно капусту, цибулю морквину, а думки самі лізли в голову.

– Щось не так… – все міркувала вона. – У чому ж річ?!

А тут її чоловік сам зайшов на кухню дізнатися, чи скоро буде готовий обід.

– Миколо, сядь, розповідай, що трапилося? Чого такий похмурий?

– Ганнусю, як ти зрозуміла, що я з тобою хочу поговорити?! – здивувався той.

– Ну ти даєш, ми ж більше сорока років одружені. Я твій настрій крізь стіни відчуваю. Розповідай!

– Та ось розміркувався я, Ганно, як нам жити далі?

– В якому сенсі?

– У такому, у найпростішому! Те, що ми на старість відклали, майже скінчилося. Швидше, аніж ми думали.

Думали нам надовго вистачить, ніби й пенсії у нас хороші. А як пішло одне за одним… То зуби мене підвели, скільки довелося на них витратити? А хто думав, що так буде? Потім ти з ногою злягла. Теж вийшло чимало.

Та й інші були витрати всілякі непередбачувані.

Коли ми працювали, на дітей не шкодували. Здавалося це важливіше, потім відкладемо.

Марину заміж видавали – на весілля дали.

Поки вони з Ігорем на ноги стали – допомагали їм, святе ж діло.

Коли онук перший народився – всього накупили, не рахували, поки працювали.

І на випускний онуку в дитсадку дали, і на збір до першого класу.

Ні краплі не шкода було на своїх онуків. І з онукою така ж сама історія.

А пам’ятаєш, як Ігор машину зламав? Слава Богу, сам живий. Ми тоді їм знову допомогли, тим більше що народилася онука, Маринка ж не працювала.

А син Юрко коли одружився? Та та сама історія! – махнув рукою Микола Іванович.

– І що ти хочеш?

– Та оте, Ганнусю! Здавалося, що у нашому віці вже й не треба нічого. Думав у сімдесят і бажань ніяких уже не буде, а виявилось не так усе…

Ти ось коли сукню собі нову купувала? А пальто? А на море пам’ятаєш коли востаннє відпочивати їздили? Сумно мені стало, що ми вже нічого не можемо.

– І що тепер робити? – Ганна Павлівна помішала борщ на плиті і похитала головою.

– Мене на стару посаду в моєму віці вже не візьмуть, кому я потрібна? А на побігеньках на низьку посаду сама не піду.

– Та й мене не візьмуть. Там молоді, спритні хлопці працюють, – погодився Микола Іванович. – Я взагалі не про це, куди вже нам тепер працювати!

– А що ти пропонуєш?

– Думаю, нехай діти нам тепер допомагають. Живуть вони добре, це видно, і я радий цьому.

– Вони нам і так допомагають, того року новий телевізор подарували, – заперечила Ганна Павлівна.

– Юрко, звісно, молодець, що здогадався, коли наш старий зламався. Але хотілося б, щоб вони хоч трохи нам щомісяця підкидали грошей.

– Миколо, як ти це собі уявляєш? Просити, щоб нам допомагали мені соромно!

– Ну, а що робити? Давай просто доживати. Одягу в шафах повно старого, на морі ми років десять тому були й добре, годі вже. А на їжу нам і так достатньо. Гаразд, давай, наливай свій борщ, – сумно погодився Микола Іванович.

Після цієї розмови Ганні Павлівні теж стало сумно. Отак от жили, дітей та онуків виховували, не шкодували їм останнього, а тепер доживатимуть. І ніхто не винен, самі винні, збирати треба було! – крутилися думки в голові Ганни Павлівни.

І тут же ж вона подумала:

– Та не вмію я збирати, коли доньці з сином, та п’ятьом онукам завжди щось треба було.

Не вмію і не треба. Нема про що шкодувати!

– А може квартиру продамо, а купимо меншу? – запропонував через пару днів Микола Іванович.

– Та перестань, ну що ти вигадав? Забув, що ми дітям нашу квартиру вже відписали? – засміялася Ганна Павлівна.

– Точно! Ось як життя нас обклало. Не помітив я, як майже ні з чим залишився, – сумно пожартував Микола Іванович. – Ну та й хай, пенсія у нас хороша, гріх скаржитися нам, Ганнусю!

– Миколо, туди ми з собою нічого не заберемо, ми ж давно вирішили заздалегідь їм відписати, а ти забув. Адже у нас п’ятеро внуків, нашим дітям їм ще допомагати й допомагати!

– Та нічого я не забув, Ганно! Ти маєш рацію, видно так і має бути, кожному свій час. Життя таке! – погодився Микола Іванович.

Але сум в його очах так і залишився…

…На річницю весілля Микола Іванович та Ганна Павлівна як завжди всю свою велику родину зібрали у себе.

Ганна Павлівна за традицією спекла пиріг.

На столі до чаю цукерки улюблені й тістечка. Ганна Павлівна смаки своїх дітей, зятя з невісткою та онуків добре знала.

Посеред столу в свічнику стояла красива свічка.

Давно ще, коли вони відзначали п’яту річницю весілля, щось було світло відключили. Ну вони й запалили свічку. Маленьким їхнім дітям Марині та Юрку так це сподобалося!

З того часу вони щороку свічку запалюють і гасять світло. Мовчки бажання загадують, а потім свічку задувають.

Це їхнє головне свято – день народження їхньої родини!

Тільки тепер за столом уже не четверо, а одинадцятеро сидять!

У доньки Марини й зятя Ігоря – троє дітей. Старший син Денис, потім Іринка й молодший Андрій.

А у сина Юрка й невістки Лілії двоє – Максим та Артем.

Сіли всі за стіл, настрій був просто чудовий.

Ганна Павлівна на чоловіка дивиться, а в того очі веселі й хитрі якісь…

– Ганнусю, все пусте! Подивися які ми з тобою багаті! Чого ще бажати?

– Тато, мамо! – раптом встали Марина та Юрко.

Ганна Павлівна та Микола Іванович застигли від несподіванки.

– Ми довго думали, що вам подарувати… – продовжили діти. – Щось вам по-господарству ми й так купимо. А на день весілля ми даруємо вам путівку на море! Готель найкращий, а з якого числа ви вирішуйте, ми вже домовилися заздалегідь.

– Спасибі вам! – від такої несподіванки зворушилися Ганна Павлівна та Микола Іванович. – Дякуємо, ось це так подарунок!

Тут онуки світло погасили, а свічка яскраво горить! Горить свічка на честь народження їхньої родини!

Всі разом задули її, світло увімкнули і сіли пити чай.

– Мамо, – підсіла поруч Марина. – Пам’ятаєш, як ти мені вбрання до поїздок купувала? Ми ще хочемо вам з татом всілякі там майки, шорти, плавки й купальники оновити. То що. давай я днями заїду, разом у магазин з’їздимо?

– Так, мамо, – підійшов син Юрко. – Ви не подумайте, але ми тут з Маринкою порадилися. Ви, звісно, у нас ще молоді. Але все-таки вже не працюєте. Значить, тепер наша черга вам допомагати, ми так вирішили! І не відмовляйтесь!

…Сезон на морі був напрочуд гарний!

– Ганусю, скажи щиро ти що, з дітьми розмовляла? – розпитував дружину Микола Іванович.

– Ні, звісно, сама не знаю, і як вони здогадалися? – сміялася аж помолоділа Ганна Павлівна в новій гарній сукні.

І суму в їхніх очах, як і не було!

КІНЕЦЬ.