Вже вечір наближається, а він так і не вирішив, де ночуватиме.

Микита приїхав вступати в інститут. За вісімнадцять років він нічого окрім свого села та районного центру не бачив.

А тут обласне місто з величезними будинками та барвистими магазинами! Хіба з їхнім районним центром порівняєш?!

У червні він закінчив одинадцять класів. Півтора місяці працював із сільськими мужиками – будинок одному багатію будували.

Йому бригадир двадцять тисяч заплатив – шалені гроші, як порахував Микита.

Трохи віддав матері. Вони з бабусею самі тепер залишаться. Окрім городу та хазяйства у них жодних доходів немає.

На решту одягнувся і купив собі телефон. Комп’ютер теж старий, із собою не візьмеш. А в комп’ютерах він найкраще в селі розбирався.

А останні гроші залишив на перші десять днів у місті, сподіваючись за цей час десь заробити.

Ось тільки перша гроші вже пішли, а ночувати нема де. Зайшов він у готель, а там ціни… Йому одна жінка порадила на околицю міста йти, мовляв, там якась бабуся пустить.

Ось і йде вже цілу годину, а цієї околиці так і не видно. А попереду ніч, до того ж начебто дощ збирається. Перехожих зовсім мало. У кого не спитаєш про околицю і про квартири, які здаються, всі тільки плечима знизують.

Якісь тут люди не такі, як у них на селі…

…Дідок цей ішов, як раптом оступився і опинився на землі. А навколо нікого. Микита кинувся до нього, допоміг підвестися. Той стоїть, а йти не може.

– Дідусю, що з вами?

– Нога, – скривився той. – І голова, щось… Якби не ти, зовсім не знаю, що було б

– Може швидку?

– Не треба. Допоможи додому дійти! Я тут поряд живу. Он мій будинок, цегляний.

– Спирайтеся мені на плече!

Хоч будинок і недалеко, але до нього хвилин двадцять ішли і ще стільки ж на третій поверх.

Зрештою, зайшли у квартиру. Та виявилася трикімнатною і дуже небідною.

– Ти не поспішаєш? – раптом спитав господар.

– Ні.

– Тоді проходь! Хоч чаю поп’ємо. А то я тут один, і пішов на кухню.

– А можна в туалет?

– Звісно! – старий кивнув на двері. – Ось туалет, ось ванна.

– Дякую!

Коли хлопець зайшов на кухню, то на столі стояли тарілки з ковбасою, сиром, ваза з цукерками, а старий розливав чай.

– Тебе як звуть? – запитав він.

– Микита.

– А мене – Василь Гаврилович. Можеш просто – дід Василь. Ти, сідай, сідай!

– Так я.., – намагався щось заперечити хлопець.

– Сідай! – уже строгим голосом сказав господар.

– Дякую!

– Я, Микито, один живу! Дочка з чоловіком та онуками у Німеччини поїхали років з десять тому. Одного разу тільки приїжджали на поминки матері. На Новий рік та день народження дзвонять. Цілими днями один. Ти їж, їж!

Хлопець узяв хліба, шматочок ковбаси. Проковтнув, потягнувся за іншим.

– А ти начебто не місцевий? – почав розмову хазяїн.

– Я в інститут приїхав вступати. Здав документи.

– Куди? У наш політехнічний?

– Він зараз по–іншому називається.

– Зараз все по–іншому називається, – на обличчі старого з’явилася усмішка. – Я теж там колись вчився, пів століття тому. Та вже, мабуть, і більше. Потім у справах там часто бував. Ой, перебив я тебе! Ти де живеш тут?

– Поки що, ніде, – хлопець мимоволі опустив голову. – Хотів у готель, а там ціни…

– Так залишайся у мене!

– А можна? Я вам платитиму.

– Годі тобі! Живи так. Якби не ти, може я досі на вулиці лежав…

– Дякую, діду Василю!

– Ти, їж, їж! Я приходжу в магазин на все задивляюсь, купую, а вже – те не можна, це – не можна, – старому, схоже, в радість був співрозмовник. – Ти сам звідки?

– Із Михайлівки.

– Звідки? – старий навіть підвівся.

– Із Михайлівки…

– Цього не може бути! – тільки й сказав дідусь. – Так це моє рідне село! Я як 50 років тому звідти поїхав, то жодного разу там і не був.

– А де ви там жили? – поцікавився Микита.

– Якщо від клубу йти…

– У нас там ніякого клубу немає, – здивовано знизав плечима хлопець.

– Як нема? Там поряд наша школа двоповерхова.

– І школи немає.

– Щось я нічого не зрозумію, – похитав головою дід Василь.

– Може нову якусь збудували…

– Ні, вона стара. Там ще моя мама вчилася. Минулого року цій школі п’ятдесят років було.

Старий довго задумливо сидів, поки Микита не спитав:

– А на якій вулиці ви жили.

– На Вишневій.

– А в якому будинку? Адже я теж на цій вулиці живу.

– У тринадцятому, – старий знову посміхнувся. – Такий маленький, ще з саману…

– Тринадцятий будинок великий, цегляний, – заперечив Микита.

– Щось ми не розуміємо один одного. Це біля самого лісу. Наш будинок передостанній, в останньому Іван Леонідович із дружиною жив. Не пам’ятаю, як їхнє прізвище. У них ще дівчинка маленька була, така симпатична. Ім’я в неї цікаве – Дося.

– Дідусю Василю, я в цьому будинку з мамою та бабусею живу.., – сказав Микита і раптом посміхнувся. – То ця моя бабуся Дося.

І тут старий засміявся:

– Так у нас з тобою різниця у роках п’ятдесят п’ять років. У ті роки навіть твої батьки не народилися ще і ваша школа ще не побудована була.

– Діду Василь, давайте посуд помию! – сказав хлопець, коли вони повечеряли.

– То ти ж гість?

– Я добре помию…

Закінчивши з посудом, вони зайшли у кімнату. І тут Микита побачив на столі ноутбук.

– Діду Василю, а він працює?

– Щось він у мене, як молодь каже: завис.

– Давайте подивлюся!

– Дивись, якщо розумієшся…

Години дві Микита щось встановлював і перевстановлював. Нарешті гукнув:

– Діду Василю, ходімо, щось покажу.

Той підійшов, сів поруч.

– Дивіться, – почав показувати Микита. – Це наше село. Я знімав перед самим від’їздом, коли новий телефон перевіряв. Ось наш дім… А ось ваш, тринадцятий.

Старий широко відкритими очима дивився на монітор, намагаючись побачити щось рідне, але все було незнайоме. Нарешті він скрикнув:

– Он наш ліс, а за ним річка.

– Це моя бабуся Дося з мамою! – продовжив показ Микита.

Очі старого знову розширилися, він намагався знайти подібність цієї бабусі до тієї дівчинки, яку пам’ятав. Перевівши погляд на жінку, що стояла поруч, скрикнув:

– Твоя мати схожа на твою бабусю в молодості.

Коли все переглянули та про все поговорили. Хазяїн раптом згадав:

– Микито, може ти і телефон у мене подивишся. Він у мене новий, дорогий, але щось я в ньому особливо не розуміюся.

– Звісно, ​​подивлюся.

Попоравшись, Микита запитав:

– А ви месенджерами користуєтеся

– Чим?

– У вас у телефоні номери. Деяких користувачів можна не лише чути, а й бачити.

– Це я знаю. Мені дочка, коли на Новий рік дзвонила, говорила про це. Я спробував зробити, але щось у мене нічого не вийшло.

– Зараз…

Через пів години Микита з посмішкою запитав:

– Подзвонити вашій дочці?

– Давай. Мабуть, ще не сплять…

– Звісно, ​​не сплять. У них різниця з нами година, – Микита дав старому телефон. – Дивіться!

– Доню! – пролунав радісний голос Василя Гавриловича.

– Тату!

…Довго розмовляв дід Василь з доньками, зятем і, вже дорослими, онуками.

Спати лягли далеко за північ. Господар весь вечір Микиті розповідав про своє життя. Виявляється, він бізнесом займався. А до Михайлівки він не їздив, нікого там у нього не лишилося. І тут нікого. Дружини вісім років тому не стало, дочка та онуки далеко.

– А зараз бачиш, Микито, – закінчив він свою розповідь. – На старість років зовсім один залишився. Дочка у цій Німеччині остаточно обжилася. Внуки дорослі, вже німцями стали, навіть українською погано говорять, а про правнуків – і говорити нема чого. Тепер, схоже, зовсім на Батьківщину не приїдуть, хіба на мої поминки…

– Так… – важко зітхнув хлопець.

– Так що, Микито, живи поки що в мене. Удвох веселіше.

– Дякую, дідусю Василю!

…Вдвох справді веселіше. Микита іспити складав, по магазинах ходив, іноді, разом із дідом. Вечорами про життя розмовляли.

Одного дня хлопець прямо влетів у квартиру:

– Діду Василь, я вступив! – закричав він з поріг. – Велике вам спасибі за все!

– Микито, вітаю! Поки вчишся, житимеш у мене.

– Але…

– Все! Без заперечень!

– Дякую!

– Ходімо обідати!

За обідом Микита сказав:

– Василю Гавриловичу, я сьогодні додому на два тижні їду. Треба мамі з бабусею на городі допомогти.

– Розумію, – настрій у діда зіпсувався.

Хлопець це одразу помітив і зрозумів причину. І раптом його осяяло:

– Діду Василю, а поїхали зі мною у Михайлівку!

Старий навіть здригнувся. В очах спалахнули радісні іскорки, але одразу згасло:

– Ти що, Микито? Я з дому і то важко виходжу.

– Так я з вами буду. Тут лише п’ять годин їхати. Проживете два тижні у нас.

Довго сидів дід Василь з усмішкою на обличчі, а потім махнув рукою:

– Поїхали! Іди по квитки! Тільки купуй у купейний вагон. Зараз я тобі дам грошей.

Стійко переніс Василь Гаврилович дорогу, а почали під’їжджати на таксі до рідного села, стрепенулося серце…

А як все змінилося! Який там клуб та стара школа? Місце, де вони стояли, і те не одразу визначив. А ось і будинок, де він прожив із дідом та бабусею понад двадцять років. Точніше, місце, де цей будинок стояв. Там зараз новий господар біля машини стоїть.

Зупинились біля будинку Микити. Жінки чекали на них. Він повідомив їм, що приїде з дідом Василем, у якого у місті живе, але хто він так і не пояснив.

Вийшли з таксі.

– Мамо, знайомся, це дід Василь! – хлопець хитро посміхнувся. – Бабуся його давно знає.

Кивнувши матері, дід підійшов до неї:

– Доброго дня, Досю! – глянув він у здивовані очі і кивнув на сусідню хату. – Тут наш будинок стояв. Пам’ятаєш хлопця на ім’я Василь?

– Василю?! – очі бабусі округлилися. – А я тебе й не впізнала.

– Пів століття вже минуло. Навіть більше. Шістдесят років, як я звідси їхав служити…

– А коли повернувся, всі дівки за тобою бігали, і я – теж. Так куди мені? Усього чотирнадцять років тоді було.

– Проходьте до хати! – запросила мама Микити.

– Ой вибачте! – схаменувся дід. – Заговорилися ми з подругою дитинства.

Помолоділа бабуся Дося цього вечора років на десять, і дід Василь намагався впевнено ходити і не сутулитися. До ночі ходили вони під ручку по селі – в гості до своїх друзів дитинства, яких, ох, як мало лишилося.

З наступного дня Микита зайнявся городом та двором. У селі будинок без чоловічих рук довго не може бути.

Дід Василь теж, як міг, допомагав по господарству. Машину дров привіз, по ​​продукти ходили з бабою Досею – гроші ж у нього були. Окрім продуктів він ще й подаруночки своїй подрузі дитинства купував.

Купив жінкам два нові телефони. Микита їм все налаштував.

Весь вільний час дід Василь і бабуся Дося гуляли, навіть у ліс і на річку ходили.

Не помітили, як два тижні пролетіло. Пора повертатися, у Микити студентська пора починається.

У бабусі Досі зранку сльози на очах. Дід теж похмурий ходить. Підійшов до своєї подруги дитинства:

– Ти давай, у листопаді приїжджай, – простягнув він гроші. – Це тобі на дорогу. Можеш із Катею. У мене квартира трьохкімнатна – місця на всіх вистачить. А на Різдво ми з Микитою приїдемо. Справжню ялинку поставимо.

– Василю, от не думала, що на старість років з тобою зустрінуся, – з очей літньої жінки полилися сльози. – А як розлучатися тяжко.

– Нам Микита на телефонах встановив усе, що треба, по відео щодня спілкуватимемося.

У Микити розпочалися студентські будні. Дід Василь влаштував його на хорошу роботу – програмістом. Робота цікава, ось тільки працювати доводилося вечорами та вихідними, але хлопець до труднощів звик.

А як Василь Гаврилович був радий, що завдяки Микиті так змінилося його життя.

Він тепер зарядкою став займатися, щодня гуляти виходив…

Потрібно бути у формі. Адже Дося його скоро приїде…

КІНЕЦЬ.