Микита та Олена навчалися в одній групі. Дівчина як дівчина, нічого особливого. Але чи настав час закохатися, чи то в Олені щось змінилося, але одного разу Микита подивився на неї іншими очима, неначе не впізнаючи, і світ навколо перекинувся з ніг на голову, став іншим в очах закоханого хлопця.

Після занять він підстерігав Олену біля входу до інституту. А вона пробігла повз, навіть не помітивши його. Підійшла до якогось молодого чоловіка, і вони пішли вдвох. А Микита довго ще стояв і дивився в слід парочці, навіть коли вона зникла з поля зору, намагаючись вгамувати в душі розчарування і злість.

А що він хотів? Що вона чекатиме, поки він нарешті роздивить її? Було б дивно, якби у такої дівчини, як Олена, не було б хлопця.

Якось вона прийшла на заняття з очима, які почервоніли від сліз. Цілий день була сумна і задумлива. Він знову чекав її біля входу до будівлі інституту. Цього разу її ніхто не зустрічав, і Микита насмілився підійти.

– Додому? – запитав він.

– Ні, до бабусі. Я зараз у неї живу. Вона хворіє.

Олена розповіла, що у бабусі високий тиск та хворі суглоби. Весною їй завжди стає гірше. Навіть не виходить надвір.

Микита йшов поруч і ледве слухав свою супутницю, почуваючи себе на сьомому небі від щастя. Серце радісно стукало в грудях, а в голові в такт йому пульсувало найкраще ім’я на світі – Олена, Олена, Олена.

Жила вона за три зупинки від інституту.

– У гості не запрошую. Бабуся погано почувається, – вибачилася Олена біля свого будинку.

Наступного дня Микита підійшов і спитав, як почувається бабуся.

– Нормально. Тільки мама вчора увечері приїжджала зі своїм новим чоловіком. Бабуся розпереживалася, тиск підскочив так, що швидку довелося викликати. Краще б вона взагалі не приїжджала, – відповіла Олена.

“Все ясно. З вітчимом у Олени не склалися стосунки. Може, в цьому криється справжня причина її переїзду до бабусі?” – думав Микита, але не став розпитувати.

Незадовго до літньої сесії бабусі Олени не стало. Микита весь час був поруч, підтримував та заспокоював. Після похорону Олена так і залишилася жити в бабусиній квартирі.

– Не страшно тут жити? – жартуючи, запитав якось Микита, проводжаючи подругу додому.

– Ні, хоч характер у бабусі був далеко не ангельський, але вона добра була, принаймні, до мене.

Якось Микита набрався сміливості і задав питання, яке його давно цікавило – куди подівся хлопець, який зустрічав Олену в інституту? Вона змінилася в обличчі, скривившись, відповіла, що він одружився з її матір’ю.

– Уявляєш, тепер він мій вітчим, – сказала Олена і сховала обличчя, низько опустивши голову.

Після першого іспиту Олена запросила Микиту у гості. Незвичайна квартира з громіздкими старими меблями і темними шпалерами, що вицвіли, йому сподобалася. На столі лежав старий фотоальбом.

– Можна глянути? – Запитав Микита, показуючи на нього.

– Дивись. Вибирала бабусину фотографію на могилу… – Олена підсіла на диван до Микити і теж почала розглядати сімейні знімки, даючи короткі коментарі.

– Це я маленька. А це молода мама з батьком. Мене ще не було.

– Твої батьки розлучилися? – запитав Микита, згадавши, що мама Олени нещодавно вийшла заміж.

– Так, батько не витримав маминого вибухового характеру. Я ще мала була, коли вони розлучилися. Він давно має іншу сімʼю. Ми з ним не спілкуємось.

– А це? – Микита показав на літню жінку з важким непривітним поглядом і стиснутими губами.
Суворий невживливий характер видно неозброєним поглядом.

– Це бабуся без прикрас. Останнім часом вона була саме такою. – Олена перевернула сторінку альбому.

– А це бабуся ще молода. Гарна, правда? – Олена тицьнула пальцем в іншу фотографію.

На Микиту дивилися чорні очі усміхненої симпатичної дівчини у легкій кольоровій сукні. Він навіть не повірив, що це та сама людина, тільки в молодості, але коментувати не став.

Олена знову перевернула сторінку.

– Почекай, повернися назад, – попросив Микита. – Це теж твоя бабуся? – спитав він, показавши на знімок, на якому стояла та сама молода усміхнена дівчина під руку з хлопцем. – А поруч із нею хто?

– Не знаю. Думаю, друг чи родич. Бабуся при мені жодного разу не дивилася альбом. Тож не було приводу спитати, – відповіла Олена. – Микита, ти чого? – запитала вона, помітивши, що він не зводить очей зі знімка.

– Мені пора. – Микита раптом зачинив альбом, піднявши над ним хмарку пилюки. – Я подзвоню завтра, – сказав він уже біля дверей.

На мить затримався, ніби хотів щось сказати чи спитати, але передумав і вийшов із квартири. Вийшовши від Олени, Микита поїхав не додому, а до діда, який мешкав на іншому кінці міста. Всю дорогу задумливо дивився у вікно.

– Микита?! Не чекав. Давно ти до мене не заглядав. Заходь, – дід зрадів онукові.

– Як навчання? Без хвостів, сподіваюсь? Як на особистому фронті? – засипав дід Микиту питаннями, поки той знімав кросівки.

– Та все добре, діду. Сьогодні перший іспит склав, на п’ятірку, – похвалився Микита.

– Молодець. Тоді я чайник поставлю, відзначимо твою п’ятірку. – Дід пішов на кухню, а Микита підійшов до книжкової шафи.

– Ти що шукаєш? – дід так тихо підійшов, що Микита зненацька здригнувся.

– Тут у тебе альбом із фотографіями лежав…

– А тобі він навіщо? Я його вниз прибрав. Ану, посунься. – дід відчинив дверцята нижньої скриньки і дістав старий альбом. – Тримай. Кого хочеш у ньому знайти? – дід пильно дивився на онука, чекаючи на відповідь.

Микита сів на диван і почав перегортати товсті сторінки альбому. Дід сів поруч, з подивом стежачи за онуком. А Микита раптом помітив між сторінками альбому половинку фотографії.

– Це ж ти? Чому відрізано половину? Хто був на ній? – спитав він, дивлячись на діда.

– Не пам’ятаю. Не було там нікого. Просто половинка та все.

В очах діда Микита помітив неспокій.

– Ну-ну, я щойно був у однієї дівчини, і вона показала мені альбом своєї бабусі. І вона має такий самий знімок, тільки цілий. На ньому ти обіймаєш молоду симпатичну жінку, її бабусю.

Після слів Микити дід схопився з дивана і нервово став ходити по кімнати. У кухні засвистів чайник, і дід пішов його вимикати, але до кімнати не повернувся. ” Що він там так довго ? ” – занепокоївся Микита.

Дід сидів за столом на кухні, поклавши голову на руки.

– Діду, тобі погано? – Микита сів навпроти, поклав на стіл половинку фотографії.

– А як її звати? Твою дівчину? – дід підвів голову і розсіяно подивився на Микиту.

– Олена.

– А її бабусю?

Микита згадав, що бачив на полиці у квартирі у Олени фотографію бабусі. На звороті були написані дати народження та смерті, повне ім’я.

– Бабуся звали … Ти близько був знайомий з цією жінкою? – запитав Микита.

– Просто скажи її ім’я, – нетерпляче попросив дід.

– Гаразд, не нервуйся. Марія Іванівна, – сказав Микита.

Дід зморгнув.

– Таких збігів не буває. Як не тікай ​​від минулого, рано чи пізно воно тебе обов’язково наздожене. Все таємне завжди вилазить назовні, скільки не ховай його, – дід важко зітхнув.

Микита здивувався зміні, що сталася з дідом. Він ніби зіщулився, постарів, наче його придавило мішком. А зовсім недавно веселий і бадьорий був.

– Діду, я зрозумів, що тобі не хочеться говорити про це. Але я люблю Олену. Я хочу знати, що тебе пов’язувало з її бабусею. Розкажеш чи далі зберігатимеш свою таємницю? Я нікому не розповім, обіцяю.

– Та яка таємниця? Так не дуже приємні спогади. – дід помовчав. – Добре. У молодості людина часто робить помилки. По дурості та квапливості. Розповім, щоб застерегти тебе від такого.

– Олена – не помилка, – загарячив Микита.

– Це ти вирішиш, коли розповім.

Після армії я влаштувався вагонобудівний завод. Там зустрів Марію, Машу. Вона працювала в управлінні. Надзвичайно гарною була, неможливо не закохатися. Я й закохався, голову загубив.

Чоловіки попереджали, що за нею багато хто доглядав, не втішно про неї відгукувалися. А мені все дарма. Дихати на неї боявся. Серце з грудей вискакувало, коли бачив її.

Доглядав, квіти дарував, а вона посміювалася з мене. А потім раптом змінилася, навіть проводжати додому дозволила. Невдовзі я зробив їй пропозицію. На мій подив вона відразу погодилася.

Зіграли скромне весілля. Від заводу нам квартиру дали. Я був на сьомому небі від щастя. Спершу жили ми добре. Потім помітив, що змінилася вона, поправилась. Живіт у неї звідкись з’явився. Для дитини рано. Запитав, а вона чесно зізналася, що виходила за мене вагітна.

– Думаєш, просто так нам квартиру дали? Та якби не дитина, я в твій бік навіть не подивилася б, – вигукнула Маша мені в обличчя.

Як же боляче ранила вона мене цими словами. Любив я її шалено. Простив.

Якось прийшов додому після зміни, а в нас директор заводу сидить. За столом, як хазяїн. Тут я не втримався, за комір викинув його з квартири. Після цього, сам розумієш, життя моє перетворилося на пекло. Мене звільнили, Маша вже не приховувала, що мене не любить. Зібрав я речі, в одну невелику валізу, і поїхав, куди очі дивляться.

Працював на будівництві. Там і познайомився з твоєю бабусею. Не красуня, але тиха, домашня, господарська. Готувала смачно. А що мені ще треба? Красою ситий був по горло. Я не одразу зрозумів, який мені діамант дістався. Але Машу все одно з голови викинути не міг.

У нас народився син, старший брат твого батька. Але у семирічному віці його не стало. А за рік у нас народився ще син – твій майбутній батько. Спершу у гуртожитку жили, потім нам квартиру дали.

Одного разу я випадково на вулиці зустрів Марію. Думав, що заспокоївся давно. А побачив її, і кохання сколихнулося в мені з новою силою. Здавалося, що все можна повернути назад.

Ти не подумай, я не зрадив твоїй бабусі. Але вдіяти нічого з собою не міг, тягнуло мене до Маші і все. Вона народила доньку, але директор на ній так і не одружився. Він уже мав сім’ю. Доньку Маша відвезла до батьків у село, щоб вона не заважала їй влаштовувати особисте життя.

Я розумів, що з відчаю вона знову захотіла мене повернути. Сказала, що хворіє, що жити їй недовго залишилося. На жаль давила. А чи багато закоханій голові треба? Я повірив. Купував їй ліки, грошей давав.

«Чого мучишся? Іди до неї. Вона хворобу вигадала, щоб тебе повернути. А ми із сином не пропадемо», – сказала мені твоя покійна бабуся.

Жодної сльози не пролила. Ось яка була.

Стою я з тією самою валізою і не знаю, що робити. І не зміг піти. Як бачиш, права виявилася твоя бабуся. Не хворіла Маша. Вигадала все. Виявляється, тільки зараз її не стало. Ну, Бог їй суддя.

– А ти закоханий у Машину онучку. – дід похитав головою. – Ось і подумай, яка це сімейка. Якщо твоя Олена така сама, як її бабуся, погані твої справи.

– Ні, вона не така. І бабусю вона любила. Розповідала, що між бабусею та матір’ю погані стосунки були. Тепер я зрозумів чому. Дочка не пробачила, що мати її збагрила до батьків у село.

– А ти не поспішай, придивися до своєї Олени уважніше, – порадив дід.

Микита дістав телефон та вивів на екран знімок Олени.

– Серйозна. Ну, дай Бог, дай Бог, – зітхнув дід. – Розбурхав ти мені душу. Не думав, що колись знову почую про Машу. Повірити не можу, що тобі пощастило закохатися в її онучку. Інших дівчат не знайшлося? Жодній душі не розповідав про це, а тобі розповів, наче й легше стало, — дід знову тяжко зітхнув.

– Для мене інших дівчат не існує, діду. Я кохаю Олену. Але про одруження поки що рано говорити. Навчання закінчити треба. Олені я нічого не скажу. Її теж зрадили близькі люди. Вистачить їй. Дякую, що довірив свою таємницю. Я не підведу. – Микита обійняв діда.

Онук пішов, а дід знову взяв до рук альбом. На останній сторінці дістав через знімок сімейного свята відрізану половину фотокартки. Довго роздивлявся обличчя молодої жінки і зітхав.

– Померла, значить. Всю душу мені зіпсувала. Хоч на край світу біжи, від себе не втечеш. – Він знову зітхнув, засунув половину назад, за знімок сімейного свята і закрив альбом.

Довго сидів у темряві кімнати, не включаючи світло, і згадував своє життя, свою любов та розпач.

КІНЕЦЬ.