Микита повернувся від мами і завівся: “А чому шкарпетки не по парах розкладені? Моя мама каже, раз ти не встигаєш, то ставай не о 8, а о 6 годині.

Це все твої проблеми”. Але я мовчала, бо в нас дитина, хотіла кращого для дочки. А одного дня чоловіка зустріли сумки на порозі. “Забирайся і щоб очі мої тебе не бачили”. Чоловік то пішов, але і тижня не минуло, як мене набрала свекруха. Я її ледь розуміла, бо та плакала. Жити ж він пішов до неї.

Я сиділа на кухні й дивилася, як чай повільно заварюється в чашці. Мої думки були десь далеко, за межами цієї кімнати. Я розлучилася. Ось і все. Підписані документи, сказані слова, залишені образи. Але насправді ця історія почалася набагато раніше.

З моменту знайомства з Микитою я відчувала, що його мати, пані Галина, мене не приймає. Вона не говорила нічого поганого прямо, але в її поглядах було щось холодне. Вона вважала мене негідною її сина. Навіть після весілля я не відчувала себе частиною їхньої сім’ї.

Микита любив мене, але… Він ніколи не ставив мене на перше місце. Коли ми почали жити разом, все було ніби добре. Ми разом ходили в магазин, готували, ділили обов’язки. Але потім він почав їздити до мами. І майже завжди повертався з докорами.

— Ти знову мені шкарпетки не поскладала? — питав він після розмови з нею.

— Ти могла б бути більш терплячою! Мама каже, що жінки раніше були мудрішими, — бурмотів, коли я просила його допомогти з дитиною.

Я намагалася пояснити, що сім’я — це партнерство, але щоразу отримувала від нього одну й ту ж відповідь:

— Моя мама встигала все сама, і ти повинна!

Я терпіла. Терпіла, коли він приходив з роботи і кидав речі де попало. Терпіла, коли після вихідних у його матері мені доводилося вислуховувати лекції про те, що я «повинна бути вдячною, що у мене такий чоловік». Терпіла, бо у нас була дитина.

Але одного разу, коли він знову повернувся з відвідин мами й розпочав черговий допит, я зірвалася.

— Ти взагалі бачиш, що ти нічого не робиш вдома? Хто тобі вечерю готує? Хто за дитиною доглядає? — я намагалася зберігати спокій, але голос підвищувався сам собою.

— Моя мама все встигала! — гримнув він у відповідь.

Це стало останньою краплею. Ми сварилися довго, гучно, і врешті-решт я сказала:

— Забирай свої речі й іди до своєї мами! Може, вона тебе й далі буде обслуговувати!

Він виглядав ошелешеним. Але так і зробив — поїхав. Тоді я ще не знала, що його мати теж не витримає.

Через тиждень мені написала пані Галина. Спочатку я подумала, що вона буде дорікати мені, але її повідомлення здивувало:

«Олено, тепер я розумію тебе. Мені соромно, що я стільки років не хотіла бачити правди. Він навіть тарілку за собою не може помити. Як ти його терпіла три роки?»

Я довго дивилася на цей текст. А потім усміхнулася. Чи не запізно?

Та ось тепер питання: чи варто мені відповідати Галині? Чи є шанс, що Микита зміниться? Чи дійсно його мати зрозуміла свої помилки?

Що б ви зробили на моєму місці?

Джерело