— Мій синочок працювати не буде! Ти зобов’язана його утримувати! — заявила свекруха, коли я попросила чоловіка допомогти з оплатою рахунків.

Олена втупилася в екран телефону, де миготіли рештки на картці. Колись вона вважала себе щасливою заміжньою жінкою. Денис здавався надійним, працьовитим, відповідальним. Але все змінилося пів року тому.

— Олено, я завтра напишу заяву на звільнення, — кинув він за вечерею.

— Не можу більше працювати у цій фірмі. Знайду щось краще, з нормальною зарплатою.

Тоді вона підтримала його. Думала: ну місяць-два — і знову працюватиме. Але «пошуки роботи» перетворилися на нескінченне гортання вакансій на дивані, з чаєм у руках і коментарями на кшталт: «Тут не платять», «Це далеко», «А тут графік важкий».

Квартира, де вони жили, повністю належала Олені. Ще до знайомства з Денисом вона купила двокімнатну квартиру без кредитів, без боргів — просто заробила гроші й купила. Тепер на ній самій трималося все: рахунки, покупки, навіть побутова техніка, яку чоловік регулярно «випадково» ламав.

То нові навушники, то заміна телефону, то просто: «Дай п’ятсот гривень, бо закінчилися гроші». І жодного сорому. Денис витрачав її гроші так, ніби ті падали з неба.

На роботі Олені вже третій тиждень затримували зарплату — у компанії криза. Вона перерахувала залишок: вистачить лише на хліб, молоко та оплату світла. І то — якщо не брати каву.

— Денисе, нам треба поговорити, — обережно мовила вона, заходячи до вітальні.
Чоловік лежав на дивані, втупившись у телефон. Синювате світло екрана висвітлювало його обличчя. Олена сіла на край дивана, стараючись стримати втому й тривогу.

— Зарплату знову затримують. Уже третій тиждень. Грошей майже не залишилося. Може, ти цього місяця допоможеш з рахунками?

Денис навіть не підвів очей.

— Звідки у мене гроші? Я ж не працюю, — буркнув, ніби це була її провина.

— Але ти ж обіцяв шукати роботу. Минуло пів року, Денисе…

Вона схрестила руки, намагаючись не підвищити голос. Усередині повільно підіймалася хвиля образи.

— Це наші спільні витрати. Наш дім, наша сім’я…

— Твій дім, — відрізав він холодно.

— Ти ж мені постійно про це нагадуєш.

— Я ніколи не нагадувала? — він нарешті відірвався від телефона.

— Твоя квартира, твої гроші, твої правила. А я тут хто? Квартирант?

Олена розгублено кліпнула. Вона справді ніколи не дорікала Денису житлом чи грошима.

— Я просто прошу допомогти. Хоч чимось.

— А мені немає чим! — зірвався він і різко встав.

— До чого ці розмови про гроші?

Він пішов до комп’ютерного столу й увімкнув системний блок. Характерне гудіння заповнило кімнату.

Олена залишилася сидіти на дивані. Її руки мимоволі стиснулись у кулаки. Місяці мовчазного роздратування, втоми й зневіри накотили хвилею. Вона підвелася. І, не сказавши ані слова, пішла на кухню.

На кухні Олена вчепилася за стільницю. Усередині все кипіло. Все її терпіння луснуло, як мильна бульбашка.

— Денисе! — закричала вона так голосно, що голос зірвався. — Іди сюди негайно!

Скрип стільця, поспішні кроки. Денис з’явився у дверях з невдоволеним обличчям.

— Що знову?

— Я втомилася тебе утримувати! — вигукнула Олена. — Втомилася бути тобі за маму! Ти навіть не квартирант — ті хоча б за себе платять!

Жінка хотіла ще сказати, але не змогла підібрати потрібних слів.

Чоловік сіпнувся, ніби його вдарило струмом.

— Ти що собі дозволяєш?! — закричав він.

— Я тобі чоловік!

— Який з тебе чоловік?! — махнула рукою Олена.

— Ти пів року лежиш на дивані! Я не зобов’язана тягти тебе на собі!

— Ти нічого не розумієш! — Денис зробив крок ближче.

— Нормальні жінки підтримують чоловіка у складні часи!

— Складні часи?! — Олена засміялася нервово.

— Ти ж навіть не шукаєш роботу! Лежиш і вимагаєш, як пан!

Із сусідньої стіни долинули обурені вигуки. Хтось почав стукати кулаком — вимагав тиші. Але Олену вже не спинити.

— Забирайся з моєї квартири! — закричала вона.

— Негайно!

— Це ти в усьому винна! — Денис різко розвернувся і рушив до передпокою.

Гучний грюкіт вхідних дверей прокотився квартирою, ніби остаточна крапка. Олена залишилася сама посеред свого зруйнованого життя. Руки так тремтіли, що вона ледь змогла налити собі води.

Через годину телефон почав набридати повідомленнями. Денис вимагав вибачень, сипав образами, благав. Олена мовчки заблокувала його номер.

Ніч минула без сну. Вона лежала з відкритими очима, згадуючи кожну деталь їхнього спільного життя. Як поступово брала на себе все більше. Як він розслабився й звик до ролі утриманця. І як вона сама це дозволила.

Вранці у двері подзвонили. Олена відчинила — і завмерла. На порозі стояла Валентина Іванівна, мати Дениса. Обличчя — кам’яне, очі — палають праведним гнівом.

— Впусти мене, — сухо сказала свекруха.

— Валентино Іванівно, я не готова до розмов…

— Впусти, я сказала! — голос став різким. — Мені є що сказати про твою вчорашню витівку.

Олена неохоче відступила. Свекруха увійшла до квартири так, ніби це була її власність.

— Як ти могла вигнати мого сина?! — почала вона без жодних прелюдій. — Яка з тебе дружина, га?

— Давайте поговоримо спокійно, — спробувала втрутитися Олена.

— Спокійно?! — обурилася Валентина Іванівна.

— Після того, як ти вигнала чоловіка на вулицю?! Не вмієш цінувати хорошого чоловіка!

— Хорошого?! — Олена не повірила своїм вухам.

— Ваш син пів року не працює. Я сама тягну всю сім’ю.

— І що з того? — відмахнулася свекруха. — Денис ні в чому не винен. Чоловік має право на відпочинок між роботами.

Олена подивилася на цю жінку, що стояла у її передпокої. Вікна позаду кидали холодне світло на її постать — сувору, сиву, вперту. В очах — крижана впевненість у своїй правоті. І в одну мить Олена зрозуміла, чому Денис став таким, яким став.

— Відпочинок у пів року? — перепитала Олена.

— А що такого? — знизала плечима Валентина Іванівна.

— Дружина зобов’язана утримувати родину, якщо треба. Це твій обов’язок.

Олени обурилася. В серці знову закипіло.

— Мій обов’язок? — повільно повторила вона.

— Утримувати дорослого чоловіка?

— Саме так, — кивнула свекруха.

— Ти ж за нього заміж виходила.

— Ото ж бо й воно — заміж, а не в рабство! — обурилася Олена.

— Я більше не маю наміру тягнути на собі вашого синочка. Хай іде й працює, як всі нормальні люди.

— Працювати?

— Валентина Іванівна розпрямилася, ніби виросла на цілий метр. На обличчі з’явилася впевненість.

— Мій синок не буде працювати! Ти зобов’язана його утримувати!

Олена завмерла. Ці слова прозвучали, як вирок. Не прохання, не компроміс. Пряме, зобов’язання стати банком для дорослого чужого чоловіка.

— Що ви сказали?.. — прошепотіла вона.

— Ти все правильно почула, — посміхнулась Валентина Іванівна. — У мого Дениса тонка душевна організація. Він не створений для важкої праці. А ти — молода, здорова. От і забезпечуй.

Свекруха дивилася на приголомшену Олену з явним задоволенням. Вона, здається, вважала, що здобула перемогу. Нарешті поставила невістку на місце.

— Думала, зможеш командувати моїм сином? — продовжувала вона.

— Змушувати його працювати? Ти глибоко помилялася. Він же не просто так тебе у дружини вибрав. Найбагатшу шукав, забезпечену.

Олена стояла, не в силі вимовити й слова. Рівень виховання Валентини Іванівни перевершив усі її уявлення.

— А тепер швидко мирись із Денисом, — суворо наказала свекруха. — І щоб більше жодного слова про роботу! Через три години я приведу сина додому. Ти повинна вибачитися перед ним. І благати прощення.

Олена мовчала. Вона не могла повірити, що це справді було сказано вголос. Вона розвернулася й гордо вийшла. Хлопок дверей відлунням прокотився квартирою.

Олена залишилася сама в тиші свого дому. Слова свекрухи дзвеніли в голові, мов удари молота: «Мій синок не буде працювати». Тепер усе стало на свої місця.

Це не тимчасові труднощі. Це — спосіб життя, який їй нав’язують. Денис не планує працювати. І його мати це підтримує. Вони бачать в Олені лише джерело доходу. Ні краплі більше.

Втома накрила її хвилею. Втома від постійної боротьби. Від спроб щось змінити. Вона повільно пішла до спальні. Дістала з антресолі дві великі валізи. Відчинила шафу й почала методично складати речі Дениса.

Сорочки, джинси, шкарпетки. Усе — акуратно, складене в рівні стопки. Його книжки з полиці, диски, зарядні до телефону. Кожну річ Олена вкладала обережно, мовби пакувала щось крихке й цінне.

Вона працювала мовчки, зосереджено. Кожна річ у валізі була кроком до свободи. Його кросівки, худі — усе мало піти разом із ним.

Олена не плакала. Не сердилася. Вона просто складала і складала. Усі роки спільного життя вмістилися в дві валізи.

Годинник на стіні показував пів на третю. Вона застібнула останню блискавку й поставила обидві валізи біля вхідних дверей. Рівно через три години пролунав дзвінок. Олена відчинила. На порозі стояв Денис із самовдоволеною усмішкою. За його спиною маячила постать матері.

— Ну що, заспокоїлася? — запитав він, заходячи до квартири.

— Мама мені все розповіла. Правильно зробила, що пояснила, як має поводитися нормальна жінка.

Погляд Дениса впав на валізи. Обличчя його зморщилося.

— Це ще що за вистава?

— Твої речі, — спокійно сказала Олена. — Усе зібрано. Можеш забирати.

Усмішка злетіла з його обличчя.

— Ти що витворяєш? — він втупився в речі.

— Наш шлюб закінчено, — таким же рівним тоном відповіла вона.

— Забирай валізи й іди.

— Олено! Негайно припини цей фарс! — закричала свекруха.

— Ти повинна вибачитися!

— Завтра я подаю на розлучення, — не підвищуючи голосу, продовжила Олена.

— Можете забирати речі.

— Та як ти смієш?! — свекруха наблизилася впритул.

— Ми цього не дозволимо! Ти руйнуєш сім’ю!

— Сім’ю? — Олена гірко усміхнулась.

— Де ви тут бачите сім’ю?

— Ти не маєш права! — закричала Валентина Іванівна.

— Мій син не піде! Це його дім!

— Мій дім, — спокійно поправила Олена.

— Куплений на мої гроші. А що ваш син сюди приніс?

Денис мовчав. Погляд метався між матір’ю й дружиною. Видно було, що такого повороту він не очікував.

— Олено, заспокойся, — спробував він змінити тон.

— Ми ж домовлялися…

— Ми ні про що не домовлялися, — відрубала вона.

— Твоя мати все чітко пояснила: ти не збираєшся працювати, а я маю годувати тебе все життя.

— Ну й що? — Валентина Іванівна гордо підняла підборіддя.

— Це твій обов’язок!

Олена мовчки взяла валізи й виставила їх за двері. За ними — свекруху й чоловіка. Потім без жодного слова зачинила двері й повернула ключ.

Тиша.

Вперше за багато місяців — тиша, яка заспокоювала. Олена притулилася до дверей спиною й заплющила очі. Усередині все ще була образа на свекруху, на чоловіка і на саму себе, що так довго не могла зрозуміти простих речей.

Що чоловік одружився з нею не через почуття, а через вигоду, що вона не бачила цього раніше, і ще багато чого приходило на думку.

Жінка заварила собі міцний чай. Сіла у кухні й планувала своє життя. Нове життя, без чоловіка, який не хоче працювати і свекрухи.