– Мій син перевертається на місці вічного спочинку, коли бачить, що його дружина витворяє! – вигукував чоловік, розмахуючи руками.

– Уявляєш, Надю? Вона має плакати, а не ходити за ручку з якимось шмаркачем! Всього-на-всього три роки минуло з того “чорного” дня.

Слова, які лунали від Костянтина, зовсім не відображали того, що крутилося в моїй голові. Я й сама не могла повірити, що Галина – вдова нашого сина Петрика – почала зустрічатися з іншим чоловіком. Думка про те, що вона цілує не нашого Петька, приголомшила мене, проте я не вважала це за щось неприпустиме.

З того все й почалося, з того емоційного сплеску Кості посеред кімнати. А був уже вечір, коли я повернулася з цвинтаря, де прибирала надгробок нашого сина. Минуло майже три роки з його раптового відходу, і я, як зазвичай, зайшла розказати йому новини з нашої хати.

– Який шмаркач? – перепитала я, хоча сама достеменно знала, про кого йдеться. – Може, він і молодший за Галину, але навряд чи аж такий хлопчисько.

– Та звідки я знаю його вік! – у голосі Костянтина відчувалося батьківське обурення. – Я лише бачив, як він тримав її на руках біля квіткового кіоску. Стояли, реготали… Як їм не соромно? Наче Петрика й не було!

Я розуміла, що чоловік відчуває. У нас із Галиною від початку складалися доволі теплі стосунки. Я ще пам’ятаю день їхнього весілля: альтанка, прикрашена стрічками та айстрами, сяюча усмішка на обличчі Галини, щасливі очі Петрика, квіткове конфеті…

А за пів року після того весілля його не стало на монтажі електропроводки – обірвався кабель… Його не встигли врятувати.

Перший рік після всього Галина не вилазила з депресії. Я боялася, за неї, тож ми з Костянтином днями чергували біля її будинку. Вона була, як тінь. Аж поки одного дня не зізналася мені пошепки:

– Я хочу повернутися до нормального життя, мамо…

Те “мамо” викликало сльози на моїх очах. Коли син пішов, я думала, що ніколи більше не почую цього звертання від когось близького.

З часом ми спілкувалися рідше – раз на кілька тижнів. Зазвичай Галина дзвонила або забігала, щоби навідатися до нас на свята чи привітати з днем народження. Але ось останнім часом, скажімо, кілька місяців тому, вона запросила нас на свій 30-річний ювілей.

Я вагалася, та й Костянтин уже тоді ходив злий, мов хмара. Зрештою ми привезли їй подарунок за день до свята, а на саму вечірку не пішли: боялися побачити кімнату Петрика, його фотографії й нагороди за успіхи у футболі… Я воліла поберегти себе й не ридати перед гостями.

А тепер, схоже, Галина віднайшла в собі сили і зустріла нового партнера. Я не мала нічого проти цього, але Костянтин вважав, що вона “зрадила пам’ять сина”.

– Надю, ти б бачила, як вона біля нього сяяла! – не вгавав він, розмахуючи дерев’яною ложкою, якою перед тим щось помішував на плиті. – Наче знову наречена. От диво!

– Костю, пройшло три роки. Галина ще молода, має право на особисте щастя… – почала я пояснювати, але він урвав мене сердитим поглядом.

– Краще не продовжуй! Я її не хочу більше бачити, хай собі живе, з ким хоче. Тільки нехай мене не змушує на це дивитися!

Увечері телефон задзвонив. Я побачила ім’я “Галина” на екрані, нахилилася до чоловіка:

– Це вона. Хочеш поговорити?

– Скажи, що я у ванні чи взагалі не вдома.

– Він демонстративно вп’явся очима в телевізор.

Я збрехала Галі, що Костянтин не може вийти до телефону, але вона пообіцяла зателефонувати пізніше. Так двічі-тричі вона намагалася, проте безрезультатно – чоловік навідріз відмовлявся говорити.

День минув у сварках і коротких докорах, доки не настав День усіх святих. Ми завжди їхали до нашого обласного центру на могилу батьків Кості, а вже потім – до моїх родичів. Після відходу Петрика все змінилося: ми воліли залишатися тут, біля його могили.

– Я піду на службу до церкви, а ти підтягуйся до цвинтаря на десяту, – кажу Кості, витираючи сльози. Мені щоразу важко в ці дні. – Не забудь свічки й хризантеми зі столу.

– Гаразд, Надю, – коротко відповів він.

У церкві я стояла, ніби занурена у власні думки, і навіть пропустила момент, коли люди розійшлися після літургії. “Треба йти”, – нагадала собі. Та коли дісталася до цвинтаря, не повірила очам: біля могили нашого сина стояли двоє – мій чоловік і Галина. Вони сиділи на лавці та про щось жваво говорили.

А потім… обоє розсміялися! Я підступила ближче й почула, як Костянтин розповідає про кумедний випадок із собакою, якого Петрик колись “навчав” апорту.

– І він, уяви, сам бігав за тією палкою, повертав її в зубах, щоби показати собаці, як то робиться! – посмішка освітила обличчя мого чоловіка. – А ми з Надею, було, стоїмо за фіранкою й ледве не падаємо від сміху!

– Я теж потім від нього чула, як він пишався, що “хоч трохи” виховав того песика, – відповіла Галина, витираючи сльози від сміху.

Я підійшла мовчки, привіталася й попросила:

– Звільніть для мене трішечки місця.

Ми сиділи утрьох, дивилися на надгробок Петрика й згадували смішні моменти з його життя. Я відчула, що у мене на душі вперше за довгий час стало не так важко. А коли Костянтин збирався йти, Галина раптом обійняла його, і він обійняв її у відповідь. Мій чоловік, який учора ще кипів люттю, сьогодні був готовий до спокійної розмови.

– Ти тепер розумієш, що вона була чудовою дружиною для Петрика, правда ж? – озвалася я, коли ми з Костею вже сиділи в машині. – Хіба вона не заслуговує на те, щоб колись ще стати мамою чи знову вийти заміж?

– Знаєш, Надю… – він задумливо дивився у вікно. – Я б на її місці не зміг, напевно. Мені здається, якби я втратив тебе, то до кінця днів ходив би з твоїм портретом у руках. Але вона – молода жінка, їй ще жити й жити. І це… правильно. Дійсно. А головне, я тепер бачу, що Петрика вона не забула і ніколи не забуде.

У моєму серці відлунювали теплом ці слова. Я рада, що мій чоловік знайшов у собі сили змиритися й пробачити. Як на мене, любов Галини до нашого сина залишиться з нею завжди, а нові стосунки не обов’язково мають перекреслити минуле. Людське життя – складне та непередбачуване. І наші страждання, і наші радості – усе має право бути.

Зрештою, найважливіше – прийняти, що Галина, переживши важкий час, має право на подальше щасливе життя. Вона не забуде Петрика, але й не мусить проводити решту днів у безпросвітній жалобі. Я пишаюся, що вона наважилася зробити крок уперед.

А тепер мені цікаво почути вашу думку:

– Чи справді людина, яка втратила близьку людину, повинна все життя носити жалобу та не шукати нових стосунків?

– Як ви вважаєте, чи правильно реагував Костянтин спочатку, коли лютував, і чи варто було йому ставитися до Галини більш поблажливо з самого початку?

– Чи можна водночас зберігати любов до померлого партнера і будувати нове життя з іншою людиною?

Давайте поговоримо про це, адже тема дійсно дуже тонка й варта відвертого обговорення.

Джерело