Щовечора, лягаючи спати, я сподівалася на те, що завтра все зміниться. Мої думки кружляли довкола мого сина Олексія та його маленького сина – мого онука Івана.

Я так мріяла про їхні візити, про те, як я вчитиму Івана пекти пироги або розповідати йому історії зі свого дитинства. Проте остання розмова з Олексієм залишила гіркий осад у моїй душі.

Він сказав мені, що не хоче, щоб я впливала на виховання Івана. “Мамо, ти знаєш, я тебе люблю, але ти виховувала мене надто суворо.

Я не хочу, щоб Іван почував себе так само, як я в дитинстві,” – говорив він, і його слова звучали остаточно і безповоротно. Наступні кілька днів я провела у роздумах.

Я розуміла його страхи, але хіба не заслуговую я шанс виправити помилки минулого? Невже я не можу бути гарною бабусею?

Одного ранку я вирішила подзвонити Олексію. Мені потрібно було висловити свої почуття, спробувати знайти розуміння. “Олексію,” – почала я, коли він відповів, – “чи можемо ми поговорити?

Я дуже хочу бути частиною життя Івана. Я не втручатимуся у ваше виховання, але, будь ласка, дай мені шанс проводити час з ним.” На іншому кінці тиша надто затяглася.

Зрештою, Олексій відповів: “Мамо, я розумію, що ти хочеш кращого для Івана. Давай спробуємо.

Можливо, ти й маєш рацію. Ти можеш проводити з ним час, але давай робити це разом, добре?” “Звичайно, синку, я згодна на будь-які умови.

Дякую,” – не стримуючи сліз, прошепотіла я. Тепер, коли мені надали таку можливість, я була сповнена рішучості показати, що можу бути тією бабусею, про яку мріяв мій онук.

Я знала, що це буде непросто, але можливість бути поряд з Іваном і бачити його щасливим була для мене вищою за всі перешкоди.

КІНЕЦЬ.