Настя натягла рукави светра, намагаючись зігрітися. У квартирі було прохолодно – батареї ледь жевріли. Через вікно пробивалося тьмяне світло осіннього дня, а на склі повільно стікали краплі дощу.

– Знову вікна не помила, – пролунав знайомий голос за спиною.

Настя здригнулася – вона не чула, як свекруха увійшла у квартиру. Лідія Михайлівна вже стояла посеред вітальні, критично оглядаючи простір довкола.

– Добрий день, – Настя спробувала посміхнутися.

– Боря ще не прийшов…

– Мій син на роботі, де й повинен бути, – відрізала Лідія Михайлівна, проводячи пальцем по полиці. – А ось ти чому вдома сидиш? На роботу не пішла?

– У мене сьогодні вихідний, – плечі Насті напружилися.

– Вихідний? І ти його витрачаєш на те, щоб сидіти біля вікна? – свекруха похитала головою. – От мого часу жінки використовували кожну вільну хвилину з користю. Готували, прибирали, створювали затишок для чоловіка.

Настя промовчала. За три роки шлюбу вона навчилася пропускати подібні зауваження повз вуха. Хоча іноді це давалося важко.

– Я збиралася зайнятися прибиранням, – збрехала Настя, відвертаючись до вікна.

– І правильно. А то дивись – пилюка скрізь, підлога не мита… – Лідія Михайлівна пройшлася по кімнаті. – Боря заслуговує на краще. Він у мене такий чистун, з дитинства привчений до ладу.

– Якщо Боря такий чистун, може, сам і займеться прибиранням? – Не витримала Настя.

Лідія Михайлівна завмерла на місці.

– Що ти сказала? – голос свекрухи став крижаним. – Мій син працює цілими днями, забезпечує вас, а ти хочеш, щоб він ще й прибирав?

Настя закусила губу. Вона теж працювала, причому, на добрій посаді в банку. Її зарплата була навіть вищою, ніж у чоловіка. Але чомусь для свекрухи це нічого не означало.

– Лідіє Михайлівно, давайте не будемо…

– Ні, поговорімо! – свекруха рішуче сіла у крісло. – Я давно хотіла з тобою поговорити серйозно. Ти зовсім не цінуєш те, що маєш. У тебе чудовий чоловік, своя квартира.

– Квартира Борі, – тихо поправила Настя.

– Та яка різниця? Ви ж сім’я! – сплеснула руками Лідія Михайлівна. – Хоча іноді я маю сумніви, що ти це розумієш. Замість того, щоб створювати сімейний затишок, ти тільки й думаєш про свою кар’єру. А про дітей ти подумала?

Настя стиснула кулаки. Ця розмова повторювалася вже всоте.

– Ми з Борисом вирішили почекати з дітьми.

– Почекати? – свекруха стиснула губи. – Чого чекати? Поки зовсім старими станете? Мені, між іншим, онуків хочеться поняньчити, поки сили є.

У цей момент у передпокої пролунав стук дверей, що відчиняються. Настя видихнула з полегшенням – нарешті прийшов Борис.

– Мамо? – здивувався він, зайшовши у вітальню. – Ти чого тут?

– Та ось, зайшла провідати вас, – Лідія Михайлівна відразу змінила тон на лагідний. – Подивитися, як ви живете.

Борис кивнув, і втомлено опустився на диван. Настя помітила, як свекруха одразу подалася до сина:

– Боря, ти такий блідий! Тебе нормально годують?

– Все нормально, мамо, – Борис махнув рукою. – Просто втомився.

– Ось! – тріумфально вигукнула Лідія Михайлівна, повертаючись до Насті. – Чоловік приходить з роботи втомлений, а вдома навіть гарячої вечері нема!

– Мамо, припини, – скривився Борис. – Ми самі розберемося.

Але Лідія Михайлівна вже завелася:

– Ні, не припиню! Я не можу спокійно дивитись, як мого сина не цінують!

У цей момент у свекрухи задзвонив телефон. Вона глянула на екран і насупилась:

– Це Віталік, – сказала вона. – Борю, ти знаєш, що твій брат хоче свою справу відкрити?

– Щось чув, – непевно відповів Борис.

– От-от… – Лідія Михайлівна відповіла на дзвінок. – Так, Віталю? Що? Зараз приїду!

Закінчивши розмову, вона повернулася до сина:

– Віталію потрібна допомога із документами. Він знайшов чудове приміщення під магазин, але там якісь складнощі з оформленням. Ти не міг би…

– Мамо, я втомився, – перебив її Борис. – Давай завтра?

– Але ж завтра може бути пізно! – обурилася Лідія Михайлівна. – Приміщення можуть перехопити! Віталік таку можливість проґавить!

Борис зітхнув:
– Гаразд, поїхали.

Настя провела їх поглядом. Як завжди – варто було покликати свекрусі, і Борис зривався з місця, попри втому. А за тиждень з’ясувалося, навіщо насправді Лідія Михайлівна приїжджала того дня.

– Настя, нам треба поговорити, – свекруха зателефонувала рано-вранці. – Це стосується Віталіка.

– Що трапилося? – сполошилася Настя.

– Приїдь до мене, все поясню.

Настя приїхала. У квартирі свекрухи на неї чекала не лише розмова, а й сюрприз – там уже сиділи Борис, та його брат Віталій.

– Сідай, – Лідія Михайлівна вказала на стілець. – Справа серйозна.

Виявилося, Віталію для відкриття магазину потрібний кредит. Великий.

– Але ж я не можу його взяти, – пояснював Віталій. – У мене вже є один непогашений. А у мами пенсія. У Борі теж кредит за машину.

– І що ви пропонуєте? – Настя відчула недобре.

– Ти працюєш у банку, – почала здалеку Лідія Михайлівна. – У тебе хороша кредитна історія…

Настя похолола:

– Ви хочете, щоб я взяла кредит на себе?

– Це ненадовго! – одразу втрутився Віталій. – Максимум рік! Як тільки магазин почне давати прибуток, я все поверну!

– Я вам не банкомат, – Настя підвелася зі стільця. – Серйозно, шукайте інші варіанти.

Лідія Михайлівна зобразила на обличчі, щось на кшталт усмішки:

– Настя, люба, ніхто не говорить про банкомат. Ми ж сім’я! – свекруха поклала руку Насті на плече. – Віталік усе продумав, він – розумний хлопчик. Магазин приноситиме гарний прибуток, і борг повернеться швидко, навіть із відсотками!

– Так, Настя, – підхопив Віталій, – у мене є всі розрахунки. Через рік-півтора – точно розрахуюсь!

Настя похитала головою:

– Вибачте, але я не можу. Це дуже великий ризик.

– Який ризик? – обурилася Лідія Михайлівна. – Ти не віриш братові чоловіка? Думаєш, він обдурить?

– Справа не в цьому…

– А в чому? – свекруха різко змінила тон. – Чого ти думаєш тільки про себе? Я завжди казала Борі, що сучасні дівчата надто егоїстичні!

Настя кинула погляд на чоловіка. Борис продовжував сидіти мовчки, не підводячи очей.

– Борю, скажи хоч щось, – попросила Настя.

– А що тут скажеш? – пробурмотів Борис. – Мама має рацію, ми ж сім’я…

Наступні тижні перетворилися для Насті на справжнє випробування. Лідія Михайлівна дзвонила кілька разів на день, приходила без попередження, постійно заводила розмову про кредит.

– Ти зрозумій, – говорила свекруха, – Віталік може проґавити таку можливість! Приміщення ідеальне, прохідність відмінна. Коли він ще такий шанс матиме?

Настя намагалася бути чемною:

– Лідія Михайлівно, я розумію ваше занепокоєння. Але кредит – це серйозно. Я не можу ризикувати.

– Чим ти ризикуєш? – обурювалася свекруха. – У тебе хороша робота, чоловік є. Навіть, якщо щось піде не так, ми завжди допоможемо!

Але Настя пам’ятала, як кілька років тому її подруга взяла кредит братові чоловіка. Історія закінчилася сумно – бізнес прогорів, а подруга досі сплачує борг.

Якось увечері, коли вони з Борисом були вдома, знову прийшла Лідія Михайлівна:

– Я не розумію, – з порогу почала свекруха, – чого ти боїшся? Може, ти просто не хочеш, щоб у Віталіка все вийшло?

– До чого тут це? – стомлено спитала Настя.

– До того ж! – Лідія Михайлівна підвищила голос. – Я бачу, як ти ставишся до нашої родини! Жодної підтримки, жодної участі! Тільки про себе думаєш!

– Мамо, – спробував втрутитися Борис.

– Ні, синку, мовчи! – відрізала Лідія Михайлівна. – Я довго мовчала, але більше не можу! Вона руйнує нашу родину! Спершу відмовляється допомагати братові, потім що? Зовсім віддалить тебе від рідних?

Настя дивилася на чоловіка, чекаючи на підтримку. Але Борис лише зітхнув, і пішов на кухню.

Наступного дня Лідія Михайлівна прийшла, коли Борис був на роботі.

– Знаєш що, – почала свекруха без привітання, – я все зрозуміла. Ти просто не любиш мого сина.

– Що? – Настя не вірила своїм вухам.

– Якби любила, давно б погодилася допомогти його братові! А ти? Тільки про свої інтереси піклуєшся! Мій Боря гідний кращого!

До очей підступили сльози.

– Ви несправедливі.

– Ні, це ти несправедлива! – Лідія Михайлівна підійшла ближче. – Знаєш що? Збирай свої речі, та йди! Це квартира мого сина, і я не дозволю якійсь егоїстці…

Настя збирала речі, доки Лідія Михайлівна продовжувала вигукувати звинувачення із вітальні. У валізу полетіли лише найнеобхідніші речі – одяг, документи, ноутбук. Решту – можна забрати потім.

Телефон задзвонив, коли Настя вже виходила із під’їзду. На екрані висвітлилося ім’я чоловіка.

– Настя, куди ти? Мама дзвонила, каже, ти речі збираєш, – у голосі Бориса лунала тривога.

– Все правильно, – Настя намагалася говорити спокійно. – Я йду.

– Як ідеш? Чекай, поговорімо! Я зараз приїду!

– Ні, Боря. Говорити вже нема про що.

Настя поклала телефон у сумку, та зловила таксі.

Подруга Марина, до якої вона приїхала, вислухала її мовчки, а потім міцно обійняла:

– Залишайся скільки треба.

Увечері Борис таки додзвонився їй.

– Настя, вибач, я не знав, що мати прийде. Вона не повинна була так з тобою розмовляти. Давай обговоримо все, я приїду.

– А що обговорювати? – Настя дивилася у вікно на вечірнє місто. – За три роки ти ніколи не заступився за мене. Ні разу не зупинив свою матір, коли вона переходила всі межі.

– Я думав, що ви самі розберетеся…

– У цьому й проблема, Борю! – голос тремтів. – Ти завжди так думав. А я всі ці роки намагалася відповідати вимогам твоєї матері, терпіла її нескінченні закиди. І заради чого? Щоб, зрештою, мене вигнали з дому за відмову брати кредит?

– Я поговорю з мамою, – пообіцяв Борис. – Вона вибачиться. Ми знайдемо інший спосіб допомогти Віталіку.

– Справа вже не в кредиті, – стомлено відповіла Настя. – Я просто зрозуміла, що більше не можу так жити. Не хочу бути з чоловіком, який не здатний захистити свою дружину.

– Я все виправлю! – у голосі Бориса зазвучали благаючі нотки. – Присягаюся, все буде інакше!

– Ні, Боря. Не буде. Я більше не повернуся.

Наступного дня Настя взяла відгул, та почала шукати квартиру. Надвечір вона вже підписала договір оренди невеликої студії у новому районі.

Лідія Михайлівна не збиралася здаватися. Свекруха писала повідомлення, дзвонила їй на роботу. Навіть передавала через Бориса, що Настя робить помилку. Що дівчина невдячна, та егоїстична.

Коли Настя приїхала забрати речі, що залишилися, Борис сказав:

– Мама каже, ти навіть не намагаєшся зберегти сім’ю.

– А що ти думаєш? – Запитала Настя.

Вона продовжувала складати книжки в коробку.

– Я… – Борис знітився. – Я хочу, щоб ти повернулася.

– Знаєш, що найсумніше? – Настя глянула на чоловіка. – Ти навіть зараз не можеш сказати, що я маю рацію. Що твоя мати перейшла усі межі.

За тиждень Настя подала на розлучення. Виходячи з будівлі суду після подання заяви, вона зловила себе на думці, що зовсім не відчуває смутку. Тільки полегшення.

Незабаром зазирнула у гості подруга Марина.

– Як ти?

– Знаєш, – Настя розлила чай по кухлях, – вперше за довгий час я щаслива. Ніхто не критикує, як я готую, як прибираю, як одягаюсь. Ніхто не натякає, що я недостатньо гарна.

– А Борис дзвонить?

– Дзвонить. Каже, що усвідомив свої помилки, що все змінить.

– І що ти думаєш?

Настя похитала головою:

– Пізно. Я зрозуміла, що заслуговую на більше. Заслуговую на чоловіка, який буде на моєму боці, а не ховатиметься за фразою «самі розберетеся».

Як ви вважаєте, слушно вчинила Настя, що пішла проти родини? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.