– Мій Сергійко так старався, Олю! Хіба ж не все рівно, з якою каблучкою він прийшов просити твоєї руки? У вас двійко дітей, ви п’ять років разом, та ти мала б подякувати, що він взагалі хоче з тобою життя прожити, – наголосила я невістці, бо не могла слухати її скиглення.

– Якщо він вже ігнорує і не може забезпечити мене так, як я того хочу, то що ж буде дальше?, – Я не могла цього слухати. Невістка геть мого сина не поважає.

– Це що, жарт? – обурено кинула Оля, дивлячись на коробочку, яку їй простягнув Сергій.

Я сиділа на кухні й тільки вдавала, що не прислухаюся. Насправді ж кожне слово кололо.

– Ти серйозно вирішив зробити мені пропозицію таким способом? – її голос підвищився. – І з цією… – вона обірвала фразу, мабуть, підбираючи слова. – Каблучкою?

Сергій мовчав. Я знала свого сина – він не з тих, хто любить довгі пояснення. Але навіть через двері було чути, як він важко видихнув.

– Олю, я любив тебе, люблю й зараз. Ми разом уже п’ять років. Я хотів, щоб цей момент був для нас важливим. Якщо тобі не подобається каблучка… ну, це можна вирішити. Але хіба справа в ній?

Оля відкинула волосся назад і роздратовано зітхнула.

– Сергію, ти знаєш, що я мріяла про особливу каблучку. Не просто прикрасу, а символ нашої любові. Я тобі навіть показувала, яку саме хочу! – її голос тремтів від стриманих емоцій.

– Я знаю, – тихо відповів він. – Але ця каблучка – це максимум, що я зміг собі дозволити. Я відклав на неї всі гроші, які в мене були.

– Чому ти не почекав і не купив ту, про яку я мріяла? – вона підняла очі на нього. – Це було б важливо для мене.

Я не витримала й вийшла до них.

– Олю, а тобі не важливо, що Сергій старався? Що він намагався зробити тобі приємне? Що для нього це теж символ – символ його любові?

Вона відвернулася, ніби не хотіла зустрічатися зі мною поглядом. Сергій лише стиснув губи, мовчки збираючи свої думки.

– Це не просто про каблучку, – раптом сказала Оля. – Це про ставлення. Якщо він не може виконати мою єдину мрію зараз, як буде далі?

Сергій мовчки встав, кинув коротке “Я зрозумів” і вийшов на балкон. Я залишилася з Олею наодинці.

– Дівчинко моя, – тихо сказала я.

– Ти справді думаєш, що любов вимірюється ціною прикрас?

Вона мовчала. Дивилася на ту каблучку, наче це щось буденне.

Сергій та Оля разом уже давно, вони мають двох дітей. Я бачила, як мій син змінювався за ці роки: дорослішав, ставав відповідальнішим.

Я бачила, як він відкладав кожну копійку, щоб зробити цей крок – освідчитися. Я знала, що він не з тих, хто легковажно ставиться до грошей, бо життя не раз давало йому ляпаса. Але я не очікувала, що Оля так гостро відреагує.

Після того вечора в їхніх стосунках щось змінилося. Сергій став мовчазнішим, а Оля, схоже, шукала підтримки серед подруг, які підливали масла у вогонь.

– Якщо він не може тобі дозволити омріяну каблучку, що буде далі? – чула я розмови, коли приходила допомагати з онуками.

А я все більше злилася. Я бачила, як Сергій працює понаднормово, як економить, як намагається зробити для сім’ї все можливе. І ось вона – ситуація, коли ніби й любиш людину, але гроші раптом стають важливішими за почуття.

Зрештою, Оля не прийняла цю каблучку. Вони продовжили жити разом, та щось між ними тріснуло. Сергій став стриманішим, Оля – більш вимогливою. А я сиділа, дивилася на їхніх дітей і думала: що важливіше – бажання отримати все чи готовність цінувати те, що вже є?

Як думаєте, хто правий у цій ситуації? Чи дійсно значення має саме та каблучка, про яку мріяла Оля? Чи може Сергій мав все ж таки спробувати дати їй те, чого вона хотіла, навіть якщо це означало ще кілька років заощаджень? Чи, можливо, головне – не сам подарунок, а наміри людини?

Пишіть свої думки, бо, здається, ця історія ще не має остаточної відповіді.

Джерело