-Мій уже й ліжечко купив і колиску. Ми до народження нічого не купували, кажуть погана прикмета, – наймолодша в палаті, Ліза, сиділа на ліжку і безупинно говорила.

Її через день уже виписували з новонародженою донечкою.

-Дмитрик сказав, добре, що перша дівчинка! Підросте – допомагатиме. Ми другу хочемо обов’язково. А ви вже купили все?

-У мене свекруха все купила, синові не довіряє, – тихо сказала Таня, і поглядом показала на третє ліжко. – Нехай вона поспить, її з вечора тільки перевели сюди. А то нам дітей скоро годувати принесуть, кричати будуть, точно розбудять.

-А що в неї? Щось сталося серйозне? – округлила очі Ліза.

-Не знаю, наче з дитиною все добре, – пошепки відповіла Таня.

Жінка на третьому ліжку поворухнулася і повільно повернулася до сусідок. Вона була явно старша за Лізу і Таню.

-Та не шепочіться ви. Я не сплю. Все добре з моєю дівчинкою, просто сил у мене поки що немає.

-Ой, вибачте, – Лізі стало незручно, що її почули.

-Ліза, готуйся, дітей везуть, чуєш?

– Таня лягла зручніше для годування.

Завезли. У прозорих люльках, роззявляли роти і щось кричали малюки. Просили їсти.

-Матусі, розбирайте! – медсестра дала діток Лізі і Тані.

– А тобі, дорогенька, сказали не раніше, як завтра, – повідомила вона сусідці.

-Дякую, я знаю, – тихо, зі щасливою усмішкою, промовила жінка.

Ситих малюків незабаром відвезли. А жінка з третього ліжка повільно встала і підійшла до вікна:

-Літо в розпалі, тепло як, – прошепотіла вона. – Листя на деревах зелене, смарагдове. Краса яка! Асфальт у щербинках, хмари у небі, я все це бачу! Я живу! – вона озирнулася, відчувши на собі здивовані погляди.

Помовчала, спершись на підвіконня. А потім заговорила:

-У нас донька була. Школу закінчила. З компанією поїхали на озеро з ночівлею святкувати. Купалися. Юля не дуже вміла… На воді… Ну і сталося найгірше… Я думала, що не перживу, все не вірила…

Чоловік підтримав, якось жити стали далі, як уві сні.

А тут раптом – я вагітна!

А мені вже майже сорок п’ять. Пологи раніше почалися. Чоловік сказав – якщо що, то я в першу чергу важлива.

Ганна мене звати.

А я вже в палаті сказала їм – якщо вибір буде, то головна дівчинка… Я не хочу такого життя, якщо знову втрачу донечку!

Ганна подивилася на притихлих Лізу і Таню, й продовжила:

-Пологи почалися зненацька. Вони мені казали – давай, зберися. Я почула голос дівчинки, і більше нічого не пам’ятаю… І раптом …

Ганна знову подивилася на Лізу і Таню.

-Не знаю, може ви подумаєте, що я вигадую, але мені виговоритися треба. Не думала, що таке відчую.

Одним словом, туга на мене найшла неймовірна. Де я, що я – ніяк не зрозумію. Потім відчула – не на Землі я.

Я – крапка, себе не бачу і темінь довкола. Ніколи такої самотності в житті не відчувала! Потім відступати самотність почала…

І раптом відчуваю – наближається до мене щось. Насувається тепле, світле, добре щось. Але що незрозуміло, форми немає. І… Навіть не можу передати, слів не підберу. Це спілкується зі мною. Ні словами, ні думками, ні образами. Не можу висловити, що це було, немає слів, щоб це передати.

Мені раптом стало ясно все! Все, як життя влаштоване, ну все! А ще зрозуміла – там мій дім, добре там. Залишитися там хочу, не хочу йти!

Але раптом здалеку тихий голос. Дитячий голос я почула. Тихий, слабенький.

І… Мені наказали повернутися.

Не хотіла зовсім, але дали зрозуміти – треба, ще не час. А час настане, тоді так. Усі там будемо.

Повертали мене важко…

Ліза і Таня мовчали, не зупиняючи Ганну.

-Вже думала що все, так важко було… А потім, раптом чую – голоси, світло, пливе все навколо!

Повернулася, повернулася вона, все гаразд! І лікарі наді мною чаклують.

-Не знаю, що це було, що там зрозуміла про життя – пам’ятати мені не дозволили. Але тепер усе для мене є цінним.

Кожен лист або травинка. Кожна секунда. А ще я тепер знаю – життя і там є, не закінчується воно ніколи, нескінченне воно. А поки що, – Ганна втомилася, і повернулася на свою ліжко.

– А поки що – живіть, дівчата, на повну! Любіть, бережіть близьких. І життя любіть, насолоджуйтесь ним! Ех, літо, яке ж повітря солодке! А у нас з Віктором донечка маленька…

І Ганна заплакала, оплакуючи все, що було пережито, і навіть радість несподівану оплакувала.

Ліза з Танею півночі її заспокоювали.

Ліза і Таня виписалися в один день з дітлахами.

-Ти якось змінилася, у тебе мудрість в очах, – Дмитро розцілував Лізу та донечку біля дверей пологового будинку.

-Ну так, я ж людину народила, донечку нашу. Адже це диво незвичайне, розумієш?

– Ліза обняла чоловіка, і підняла очі до вікон своєї палати.

Біля вікна стояла Ганна і махала їй і Тані з вікна.

-Дякую, що ти нам це розповіла, – тихо прошепотіла Таня.

Чоловік уже біг до неї, взяв дитину, поцілував Таню. А вона тепер, як ніколи, відчувала, яке прекрасне, яке чудове життя.

Як сяє калюжка на асфальті! Птахи радісно пурхають у небі. Тепер Таня все це бачила…

І нехай буде щасливою ця незвичайна, дивна жінка Ганна та її маленька донька.

Життя дало їй ще один шанс і значить вона це заслужила…