Мій чоловік позичив 150 000 грн своєму брату, не попередивши мене. Просто взяв і перевів із нашого накопичувального рахунку всі гроші, які ми з ним збирали 5 років на житло.

Ми жили скромно, економили на відпустках і навіть не купували меблі в нову квартиру. А він отак просто віддав усе іншій родині, бо “ті теж люди”. І головне — мені він відмовляв навіть у 2000 грн на нову куртку для сина.

Я знала, що щось не так, коли банківський додаток завис, а тоді показав нуль на рахунку. Спочатку я подумала — збій системи. Потім — крадіжка. І тільки через годину істерики, сліз і дзвінків у банк я почула від чоловіка:

– Та я перевів їх Славкові. Він просив, бо з роботи звільнили. З двома дітьми сидить, Марта ще не вийшла з декрету…

– Ти що, з глузду з’їхав? – тільки це й вирвалося з мене.

– А мене ти не міг спитати? Це ж були НАШІ гроші, Андрію! Ми п’ять років жили, як монахи!

– Та що ти завелась… Я ж не собі. Це ж рідня…

– А я хто тобі? Гостя з вулиці?

Я ходила по кімнаті, як левиця по клітці. Ще й малий з сусідньої кімнати кричить – “мамо, а коли ми поїдемо на море?”. А я знаю – не поїдемо. Бо гроші, які я берегла, як зіницю ока, тепер у Славка. У Славка, який навіть за весілля досі не розрахувався з родиною.

– А як ти це уявляєш? Ми з тобою 5 років носили одну пару джинсів, я дитині купувала все на секонді, а він відкриває автомийку?

– Ну хоч спробує щось. У нього ж діти, Валю. Ми ж не чужі.

Ой, знайома пісня. “Ми не чужі”, коли він роздає гроші. А коли я прошу на стоматолога чи на куртку синові – “давай ще потерпимо”.

І я терпіла. І мовчала. Бо думала – чоловік, партнер, ми ж разом. А виявилось – він має “ми”, коли зручно, а в рішенні – сам собі голова.

Я повернулась до своєї старої звички – блокнот із записами. Колись я вела облік кожної копійки. А тоді – списки покупок, цілі, бажання. І от тепер я відкрила чистий аркуш і написала: “Чому я не маю права голосу в нашій родині?”

Наступного дня я встала і пішла на роботу, нічого не сказавши. Він мовчав теж. Вечір був холодний. В прямому й переносному сенсі.

– Ми поговоримо? – нарешті озвався він, коли я смажила яєчню на вечерю.

– А що? Ще якусь тисячу комусь дав? Чи, може, холодильник плануєш продати? – кинула я через плече.

– Ти драматизуєш.

– Я? Я драматизую? Ми втратили 150 000 грн! Це не 15 копійок, Андрію!

Він сів за стіл і поклав голову на руки.

– Я не хотів сварки. Я хотів допомогти. Уяви, якби то був твій брат…

– А уяви, якби я просто без дозволу витратила всі наші гроші? Ти б теж сидів мовчки?

Мовчав.

– Слухай, – почала я спокійніше, – якщо це твоя родина, то ти мав би порадитись. Ми ж партнери. А не так, що ти “рятуєш” усіх, а я маю мовчки в це грати.

– Я просто подумав, що ти не підтримаєш…

– І був правий.

Він глянув на мене. І я побачила: вперше за багато років – він не впевнений у собі. І не розуміє, що зробив.

– Ми більше не можемо так, Андрію. Якщо ми не обговорюємо важливе – це не шлюб, це кооператив.

Він мовчав. Потім встав і вийшов.

Через тиждень гроші не повернулись. Славко не брав слухавку. А я вже почала думати – як зробити так, щоб наступного разу не я плакала.

– І що ти будеш робити? – спитала мене подруга, коли ми зустрілися на каву.

– Почну із себе. Не можу я більше жити, як килимок біля дверей. Поговоримо. А далі – подивимось. Або ми змінюємо правила, або я змінюю маршрут.

І ось я стою на роздоріжжі. З одного боку – родина, якою я дорожила. З іншого – зрада довіри. І питання зависає в повітрі:

А як би ви вчинили, якби ваш партнер просто взяв і позичив усі ваші заощадження – без дозволу? Ви б змогли пробачити?

Джерело