Ми з чоловіком винаймаємо квартиру, оскільки власного житла у нас поки що немає. Жити разом із батьками нам не хотілося. Тому ми якогось роду безприданці. Стартового капіталу у нас не було, тож ми почали збирати.

Винаймати розкішне житло ми собі дозволити не можемо, бо ціни дуже високі, та й особливо немає сенсу. Все наше життя, за великим рахунком, це робота та будинок, куди ми приходимо переночувати. Навіть в орендовану квартиру ми не особливо вкладали, щоб її якось окультурити. До того ж я гріла себе думкою, що ми назбираємо на перший внесок, візьмемо квартиру в іпотеку і почнемо облаштовувати своє гніздо.

Ще до весілля ми почали думати про житло. Оцінили можливості, зрозуміли, що початкового капіталу немає, спадщини теж, і вирішили, що зароблятимемо. Час минав, сума збиралася, але розмова про житло якось стихла. Нещодавно я вирішила перерахувати гроші. Я була рада виявити, що на перший внесок за двокімнатну квартиру нам цілком вистачає.

На таких радісних емоціях, я полізла в інтернет, почала шукати варіанти квартири, обрала те, що мені сподобалося. Ледве дочекалася чоловіка з роботи, щоб йому показати. Коли він прийшов, за вечерею я поділилася з ним новиною, що суми вже вистачає, щоби розглядати можливість купівлі квартири. Показала йому варіанти, але у відповідь я побачила на його обличчі байдужість і вирішила, що він просто втомився чи не в дусі.

Я подумала, ну гаразд. І, між тим, я починала розповідати, в якому районі купила б квартиру, як би її обставляла. Я сподівалася, що він долучиться до розмови, але чоловік тупо сидів у телефоні та мовчав. Я як зі стіною розмовляла!

Через якийсь час, втомившись від такого ігнору і байдужості, я притиснула чоловіка до стіни та запитала прямо:
-Ми збираємося купувати квартиру? У нас грошей достатньо для першого внеску. Ми можемо оформлювати іпотеку.

Він на мене подивився, як на божевільну, і відповів:
-Яка іпотека? Ти що. Брати кредит під такі шалені відсотки та двадцять років бути пов’язаним цим обов’язком?

Я випала в осад. Мій чоловік навіть і думати перестав про те, щоб купити квартиру та облаштовувати своє житло.
-І що ти пропонуєш? Жити на оренді? То на що ми збираємо?

-Як на що? На квартиру. Я не хочу платити такі суми за відсотки, я хочу назбирати та одразу купити квартиру, – відповів мені чоловік.

Тільки виходить, що за орендовану квартиру ми сплачуємо майже такі самі суми, як і відсотки за кредит. А з такими темпами, як ми збираємо, квартири не бачити мені ще років десять. Та й жити ось так, затягнувши паски, збираючи на уявну квартиру, я собі мало уявляю.

Я намагалася донести це чоловікові, що так неможливо буде жити, в режимі постійної економії. А він уперся, мовляв, а що як завтра знайдеться високооплачувана робота в іншому місті, ми взяли та поїхали.

– Ага, скрізь на нас чекають! Прям телефон не замовкає від пропозицій! – відрізала я. -Я дитинку хочу, – сказала я чоловікові.

-Так давай плануй, хто тобі не дає.
-Ти розумієш, що ми не в Європі живемо, де є гарантії, що мене завтра з дитиною з квартири не випруть, якщо так захоче господар? А що тут? Зателефонує завтра і скаже: “З’їжджайте. Мені квартира потрібна”. І куди ми з усіма речами, з дитиною?

-Ти згущуєш фарби та створюєш проблему на рівному місці, – заявив мені чоловік.

Від такої заяви я обомліла. Створюю проблему? Як він не розуміє, що я не хочу жити як усі, якщо можна жити краще, потрібно просто постаратися. Я не хочу, щоб моя дитина з дитинства бачила квартиру без ремонту, милася у брудній, чужій ванні, бачила ці страшні під’їзди. І як це клопітно вирощувати дитину, платити за орендовану квартиру, намагатися відкладати. Це не життя, а існування. Я думаю, краще жити скромно, але знати, що це твоя квартира, що в тебе є дах над головою. Але у відповідь я чую одне:

-Всі так живуть! Нічого страшного у цьому немає.

Та якби можливостей не було, я навіть не починала б цю розмову. Ну чому б не вкластися та купити квартиру? Час іде, і ці відсотки не будуть такими критичними. Якщо чоловік мене не почує, то думаю, що нам доведеться розлучитися. Я хочу відчувати себе захищено, не жити мріями, а твердо знати, на що я заробляю та у що вкладаю.

КІНЕЦЬ.