Мій чоловік, коли вже знав, що не одужає, переписав на мене весь свій спадок. А це кілька об’єктів нерухомості по всій країні, кілька суттєвих активів, у які він інвестував гроші, і які зараз дають стабільний дохід.

І ось тепер я вирішила нічого не переписувати, не залишати у спадок нашим трьом дітям. Бо вони всі виросли абсолютно безвідповідальними і невдячними.

Я хочу продати більшу частину, залишити собі постійний пасивний дохід і виїхати на Балі до своїх друзів. Вони вже обіцяють мені допомогти влаштуватися, підшукати житло. Це моя мрія, і я збираюся її здійснити.

Але ні діти, ні рідні, ні знайомі мене не розуміють.

— Мамо, це ж несерйозно, — заявив мені старший син Артем, коли я сказала про свої плани.

— Чому несерйозно? Це моє життя, і я хочу його прожити так, як хочу!

— Але ж це татів спадок, він для сім’ї залишив, для дітей!

— Я і є його сім’я. Він залишив це мені, — холодно відповіла я.

Я бачила, як він стиснув губи, ледве стримуючись.

— Але ж, ну, це ж якось неправильно! Ми твоя сім’я теж.

Я гірко посміхнулася.

— Сім’я? Ви всі згадуєте, що я ваша мати, тільки коли вам щось потрібно. Коли треба допомогти з кредитами, дати грошей на нову машину, поремонтувати квартиру, подбати про онуків. А коли мені потрібна була підтримка після відходу вашого батька, ви всі де були?

Він відвів погляд. Я ж продовжила:

— Коли ваш батько хворів, хто сидів біля нього ночами? Хто оббивав пороги лікарень? Ви хоч раз запропонували допомогу?

Артем мовчав.

— А після? Хто допоміг мені? Ви всі провели батька і поїхали по своїх справах. Я вам не була потрібна.

— Ну, мам!

— Не мамкай мені! Я все життя тягнула вас, витрачала на вас час, сили, гроші. Сину, твій батько теж віддавав вам усе, всіх забезпечив житлом. А тепер мені 60, і я хочу пожити для себе.

Він подивився на мене з роздратуванням:

— Це егоїзм, мамо.

— Егоїзм? Ти про егоїзм мені розповідаєш? — я аж розсміялася. — Ви ж усі думаєте, що я тут сидітиму і чекатиму, поки ви приїдете забрати свою частку спадку. Але я не збираюся бути вашою дійною коровою.

— І ти просто все продаси? — сердито перепитав він.

— Так. Я залишу собі достатньо для комфортного життя і поїду.

— І нам нічого?

— Вам нічого.

Артем спалахнув:

— Це несправедливо!

— Що несправедливо? Що я хочу пожити для себе, а не для вас?

Він різко встав.

— З тобою неможливо говорити.

— А я й не для розмови тебе покликала. Я повідомила про своє рішення, а не питала дозволу.

Через годину приїхала дочка, Аня. Влетіла в квартиру вся в сльозах.

— Мамо, що ти робиш?

— Себе рятую, доню.

— Як ти можеш? Це ж татова спадщина!

— Татова? Тато її мені залишив.

— Але ж він хотів, щоб вона залишилася в сім’ї!

— Ви не поводитеся як сім’я, — втомлено відповіла я.

— Ми ж любимо тебе!

— Любите? — я похитала головою.

— Любити — це не лише брати, а й давати. А ви звикли тільки брати.

Вона заплакала ще дужче.

— Мамо, ну подумай про нас.

— Я вже все вирішила.

Діти пішли злі й ображені. А я сіла на балконі й подивилася на місто.

Воно більше не моє. Я більше тут не залишуся.

Але сумніви є. Все ж таки це мої діти. Правильно я роблю чи ні? Чи варто все ж таки залишити їм частину?

Чи його спадок має належати тільки мені? Як би вчинили ви?

Джерело