– Мій чоловік Федір збудував будинок, справжній палац, на два поверхи, з верандою, балконами й навіть двома входами. Я тоді дивувалась, навіщо різні входи, а він пояснив, що для синів – у нас їх двоє було, Іван та Костянтин. Але все склалося інакше.

Почалася війна. Спочатку пішов Федір, потім один за одним два сини, а через кілька місяців прийшла звістка — загинули обидва… Я божеволіла.

Ходжу порожнім будинком-палацом і думаю – як жити? Працювала я тим часом у райкомі, мені співчували, заспокоювали, як могли.

Якось я йду біля вокзалу, і раптом летять три літаки. Люди як закричать:

– Ховайся! – і розсипалися в різні боки. Я теж у якийсь під’їзд забігла.

Бачу – біжить жінка з дівчинкою на руках. Я їй кричу:

– Сюди! І тут один із літаків скинув снаряди. Жінка впала і дитину прикрила собою. Я, нічого не пам’ятаючи, кинулась до неї. Бачу, що вона не жива.

Жінку забрали, хотіли й дівчинку взяти. Я притиснула її до себе, гадаю, нізащо не віддам, і показала їм посвідчення райкомівського працівника. Вони кажуть – йди.

Я в райком:

– Дівчата, оформляйте мені дитину! Мати на очах у мене не стало… Вони почали відмовляти:

– Як же ти працюватимеш? Дитину в ясла не влаштуєш – вони забиті. А я взяла аркуш паперу і написала заяву про звільнення:

– Не пропаду, – кажу, – гімнастерки солдатам шитиму.

Забрала я додому мою першу дочку – Катерину. Як я любила її, як балувала… Ну, думаю, зіпсую дитину, треба щось робити. Зайшла я якось на свою колишню роботу, а вони двох дівчат двійнят, років трьох, у дитбудинок оформлюють.

Я до них:

– Віддайте їх мені, а то я Катерину зовсім розпещу. Так з’явилися у мене Марія та Анастасія.

Тут сусідка хлопця привела шести років, Петром кликати. Його мати біженка, в поїзді її не стало, – пояснила вона, – візьми й цього, а то в тебе одні дівчата. Взяла й його. Живу із чотирма дітлахами.

Тяжко стало: і їжу треба приготувати, і випрати, і за дітьми доглянути, та й для шиття гімнастерок теж потрібен час – ночами їх шила. І ось, розвішую якось у дворі білизну, входить хлопчик років десяти, худенький такий, блідий, і каже:

– Тітонько, це ти дітей у сини береш?, – я мовчу і дивлюся на нього. А він продовжує:

– Візьми мене, я тобі допомагатиму в усьому, – і, помовчавши, додав:

– І любитиму тебе. Як сказав він ці слова, сльози у мене з очей і полилися. Обійняла його:

– Синку, а як тебе звати?

– Ваня, – відповідає.

– Ванько, так у мене ще четверо – троє дівчат та хлопчик. Їх будеш любити? А він так серйозно відповідає:

– Ну так, якщо сестри та брат, як не любити?

Я його за руку, і до хати. Помила, одягла, нагодувала та повела знайомити з дітлахами.

– Ось, – говорю, – ваш старший брат Ваня. Слухайте його у всьому і любіть його.

І почалося у мене з приходом Вані інше життя. Він мені як нагорода від Бога був. Взяв Ваня на себе турботу про дітей, і так у нього все складно виходило – і вмиє, і нагодує, і спати покладе, та й казку почитає. А восени, коли я хотіла оформити його в п’ятий клас, він чинив опір, вирішив займатися самостійно, сказав:

– До школи піду, як підростуть молодші.

Пішла я до директора школи, все розповіла і він погодився спробувати. І Ваня впорався. Війна скінчилася. Я запит про Федора кілька разів надсилала, відповідь була одна: зник безвісти.

І ось одного разу отримую листа з якогось госпіталю:

– Доброго дня, Єлизавето! Пише незнайома тобі Марія. Твій чоловік був доставлений до нашого шпиталю в поганому стані – йому зробили дві операції, він втратив руку і ногу.

Прийшовши до тями, він заявив, що у нього немає ні родичів, ні дружини, а два сини загинули на війні. Але коли я його переодягала, то знайшла у нього в гімнастерці зашиту молитву та адресу міста, де він жив із дружиною Єлизаветою. Так от, – писала Марія, – Якщо ти ще пам’ятаєш і чекаєш свого чоловіка, то приїжджай, якщо не чекаєш, або вийшла заміж, не приїзди й не пиши.

Як я зраділа, хоч і прикро мені було, що Федір засумнівався в мені. Прочитала я листа Вані. Він одразу сказав:

– Їдь, мамо, ні про що не турбуйся.

Поїхала я до чоловіка… Ну як зустрілися? Плакали обидва, а коли розповіла йому про нових дітей, зрадів. Я всю дорогу про них говорила, а найбільше про Ваню.

Коли зайшли до будинку, всі діти обліпили його:

– Тато, тато приїхав! – хором кричали. Усіх перецілував Федір, а потім підійшов до Вані, обійняв його зі сльозами і сказав:

– Дякую, сину, дякую за все.

Ну стали жити. Ваня з відзнакою закінчив школу, пішов працювати на будівництво, де колись починав Федір, і водночас вступив на заочне відділення до Харківського будівельного інституту.

Закінчивши його, одружився з Оленою. Двійнята Марія та Анастасія вийшли заміж і поїхали. А за кілька років одружився і Петро. І всі діти своїх доньок називали Єлизаветами – на честь бабусі.

КІНЕЦЬ.