Іноді трапляється так, що шлюб заходить у глухий кут і теплі, ніжні стосунки перетворюються на сіру рутину, від якої іноді хочеться втекти.

Я ніколи не думала так про свій шлюб з Марком, але що, якби він так думав?

Тому що не було ніякої іншої причини, чому він без жодних розмов зібрав пару валіз – те, що міг нести за один раз самостійно – і пішов з дому, навіть не попрощавшись.

У нас все було добре, у нас було чудове життя, і ми із задоволенням піклувалися один про одного.

Можливо, останнім часом у нас обох було багато роботи, і ми не хотіли нікуди виходити вечорами і на вихідних, а тільки спали і прибирали в квартирі, і така рутина його напружувала. Але піти і нічого мені не сказати?

Не дати мені ані найменшого шансу пояснитися…

Чоловік не відповідав на дзвінки, ігнорував повідомлення, намагався обірвати зі мною будь-який зв’язок. Я дуже боялася, що дізнаюся про Марка тільки тоді, коли він надішле мені документи на розлучення.

Але сестра порадила мені зателефонувати його родичам, і я набрала номер свекрухи. У нас з нею були дуже довірливі стосунки, і хоча спочатку вона вдавала, що не знає, де Марк, але незабаром здалася.

– Вибач, я його прихистила. Його друг розбився на мотоциклі, а в нього залишився син. Ти ж знаєш, що він ріс без матері, а тепер і без батька…

Марк хоче його всиновити, щоб він не ріс у сиротинці, а ти не хочеш дітей. Ти ще молода…

Це потрясло мене до глибини душі. Невже мій чоловік не знав мене настільки добре, щоб подумати, що я відхилю його прохання про усиновлення?

Того вечора я поїхала до свекрухи, де на мене чекали Марк і шестирічний хлопчик.

– Давай зробимо це, – сказала я з порога, – ми можемо бути чудовими батьками разом. Рано чи пізно ми б все одно заговорили про дитину, і це таке нещастя, що інакше ми не можемо.

Мій чоловік розчулився. Не думаю, що він очікував такого від мене. Того ж дня ми повернулися додому не лише з двома валізами, а й з деякими речами та іграшками.

КІНЕЦЬ.