Мій брат все життя в грошах купався. Дорогі автівки, курорти, кралі, які змінювали одна одну.

Я ж в той час рахувала копійки на хліб, з дочкою на руках. Одного дням від безвиході я пішла у його офіс просити хоч якоїсь допомоги, та Роман на мене навіть обличчя не підвів.

З того дня я зрозуміла, що можна розраховувати лише на себе. І ось спливло стільки води і дзвінок від брата. – Галинко, виручай! Я по вуха в боргах! Мене підставили, живу в орендованій кімнатці. – Я не готувалася, ці слова самі з мене вискочили.

– Ну що, Галино, ти, певно, радієш? – голос у слухавці був глухий, ніби з іншого світу.

– Чому це? – я не одразу впізнала його. А коли впізнала, аж пересохло в роті.

– Бо я тепер так само на дні, як ти колись. Мабуть, справедливість, га?

Я подивилася у вікно. Вулиця була мокрою після дощу, перехожі поспішали під парасолями. У моїй квартирі було тихо. Я була вдома одна, і в голові раптом загуділо, як від старого телевізора.

Це дзвонив Роман – мій брат.

Ще рік тому я стояла у черзі в супермаркеті, ретельно відраховуючи копійки, щоб купити найдешевші сосиски. Вдома чекала донька, і я знала: треба якось протягнути ще тиждень до зарплати.

У той момент у двері магазину заїхав розкішний чорний джип, і з нього вийшов Роман. У дорогому костюмі, з годинником, що коштував, як моя річна зарплата. Він навіть не глянув у мій бік, просто пройшов повз, а я зробила вигляд, що не помітила його.

Але було гірко.

Роман завжди говорив, що він «зробив себе сам». Що всі його гроші – це результат важкої праці. Він забув, що коли я лишилася сама з дитиною, а чоловік пішов, я не просила в нього допомоги. Він забув, що наші батьки вкладали в нього все – освіту, зв’язки, перший стартовий капітал. А я? Я тоді закінчила технікум і пішла працювати, бо не було вибору.

І ось тепер він дзвонив мені.

– Що сталося, Романе? – я сіла на диван, притиснувши слухавку до вуха.

– У мене все згоріло, Галино. Бізнес, квартира, рахунки. Мене підставили партнери, а банк відібрав усе. Я живу в орендованій кімнаті і вже не знаю, як далі бути.

Я мовчала. Мені не було його шкода. Але й радості не було.

– А чого ти дзвониш мені? – я не стрималася.

– Бо ти єдина, хто мене ще не послав куди подалі. – Він засміявся гірко. – Мені нікуди йти. Дозволь хоч на кілька днів у тебе залишитися, поки знайду якусь роботу…

Всі ті слова, які він казав мені раніше – «кожен отримує те, що заробив», «немає чого нити, треба працювати» – тепер прозвучали в моїй голові ще раз. Я уявила, як він стоїть переді мною, блідий, змучений, з темними колами під очима.

– Я не знаю, Романе, – повільно сказала я. – Може, тобі варто навчитись справлятися самому?

На тому кінці дроту запала тиша. Я знала, що він зрозумів. Саме ці слова я почула від нього тоді, коли прийшла до нього в офіс, попросивши допомоги. Тоді він навіть не підвів на мене очей.

– Добре, – тихо сказав він. – Я зрозумів.

Він поклав слухавку.

Я сиділа в темній кімнаті, дивилася на телефон і не знала, що тепер почуваю. Чи мала я зробити так само, як він зробив зі мною? Чи це була справедливість? Чи, можливо, варто було дати йому шанс?

Як ви вважаєте?

Джерело