Ганна все життя жила у своєму селі, що розкинулася на березі невеликої річки.

Скільки себе пам’ятає Ганна і дівчинкою і зараз у віці, діти завжди влітку хлюпаються і купаються в річці, тільки вереск та крики стоять над рікою.

Хата Ганни стоїть на березі і вікнами дивиться на річку, видно міст, через який зараз їдуть машинами, мотоциклами та велосипедами, хто на чому, а раніше більшість на конях, так розповідали їй батьки.

Заміж вона вийшла за місцевого хлопця Івана, він був не красень, зустрічалися недовго, одружилися швидко. Коли вона повідомила батькам, що Іван запропонував їй заміж, мати одразу сказала:

-Виходь за Івана, а що тут думати, він хазяйський.

-Мамо, він не гарний, ніс картоплею, безбарвний якийсь, волосся, як солома.

-Доню, а що з гарних, вони тільки й поглядають на інших, а цей вірний буде. Виходь, та й у селі не багато наречених, тож перебирати в них не доводиться. Запропонував – виходь.

Вони жили в будинку бабусі Ганни, якої давно не стало слідом за своїм дідом, мало вони прожили. Іван і справді був рукастий, підремонтував будинок, дах новий покрив, сарайчик новий збудував. Народилася у них донька Вірочка. Підростаючи, донька все більше ставала схожою на батька. Коли їй виповнилося п’ять років, Іван раптом виїхав на заробітки до міста.

У селі роботи майже не було, грошей мало. Спочатку приїжджав, привозив гроші, але згодом він знайшов там другу родину, та так і залишився…

От і не склалося особисте життя Ганни, сподівалася, хоч у доньки все складеться.

Одного разу на сільському святі до Ганни раптом підійшов Микола, гарний мужик з великими кучерями, з гумором, любитель гулянок.

Ганна прийняла його залицяння і за рік знову народила доньку Іринку. Але щастя було недовгим, Микола після чергової гулянки їхав мотоциклом через річку, та й злетів…

Овдовіла Ганна, заміж більше не виходила, ні за кого, та й навіщо, не щастить і не щастить, так вирішила вона.

Старша донька Віра росла не дуже гарною. Подруг у неї не було, але вчилася добре. Школу закінчила мало не з відзнакою, але вступати нікуди не наважилася:

-Мене тут спокійніше. Краще я тут, у селі житиму і працюватиму. Мені пропонують обліковицею працювати на фермі, от і піду, – казала вона матері. – Мабуть у мене така доля, Господь визначив мені її.

Мати не погоджувалась з нею, але й наполягати не стала. Натомість молодша Іринка росла красунею, наче з картинки зійшла.

Вдалася в батька і з дитинства затьмарювала однолітків своєю красою. Коли виросла, хлопці табунами ходили навколо неї, а вона крутила ними, як хотіла. Ганна її попереджала:

-Доню, занадто часто змінюєш ти хлопців, це до добра не доведе, будь серйознішою. Не туди ти свою красу спрямовуєш. З твоєю красою можна в місті самостійного чоловіка знайти, влаштувати своє життя, як належить. А донька тільки сміялася:

-Я мушу і за себе, і за Вірку відлюбити. Сестра сидить удома, що в цьому теж хорошого?

-Іринко, а якщо в подолі принесеш, крутишся-крутишся? – нарікала мати.

-Ну й нічого, віддам Вірці, хай виховує. На неї все одно ніхто не гляне.

Кров Миколи вирувала в Іринці, була така ж гульвіса, школу ледве закінчила і подалася до міста.

Ні, вона не вчилася, просто жила. Де працювала, ніхто не знав, грошей у матері не просила. У село приїжджала рідко, але завжди була одягнена добре.

Якось приїхала додому притихла, і повідомила матері:

-Вагітна я. Термін ще маленький, але народжуватиму. Чоловіка немає.

І народила б без чоловіка, в селі, звичайно, це вважалося ганьбою, плітки літали б над селом. Але так сталося, що буквально за два тижні, Іринка вже повідомила матері, що зустрічається з Мишком, їхнім сусідом.

Мишко – хлопець тихий і скромний, добрий, буквально пів року тому прийшов зі служби, працює водієм на вантажівці. Не стало в нього матері, приїжджав на поминки. Тепер живе один у батьківській хаті, батька немає, він його й не знає. З рідні у нього тільки тітка, сестра матері живе на іншому кінці села, але вони спілкуються нечасто.

Ірина швидко його прибрала до рук, одружилася і народила вона йому сина Андрійка.

Михайло звичайно не знав, що син не його, він усією душею полюбив сина, хоча сільські пліткарки і натякали, що син не його, відповідь від нього була одна:

-Андрійко мій син, чий ще може бути? Наш син з Іриною, Андрій Михайлович він, – і з радістю вовтузився з малюком, допомагав Ірині.

Намагався сам купати сина, часто сам годував його, прав пелюшки та сорочечки, оберігав свою красуню-Ірину. Дружина з Ірини була так собі, коли він ішов на роботу, вона підкладала двомісячного малюка матері та сестрі, при цьому говорила:

-Не дає мені Андрійко домашні справи робити, – лишала сина і йшла.

Часто Михайло, приходячи з роботи, вдома дружину не заставав і йшов до тещі забирати сина. Ірина з’являлася пізно ввечері, а то й під ранок весела.

Михайло приховував від усіх її поведінку, але село, є село, тут усі все знають. Навіть якщо дружина й не пояснювала, де вона буває, йому все одно розповідали, ще й додумували. Як би там не було, але він мовчав, тещі не скаржився, а та й сама все бачила та знала.

І одного разу Ірина зовсім не з’явилася вдома.

Прийшовши з роботи, Михайло знайшов на столі записку. Він прочитав її і аж присів від несподіванки.

«Мене не шукай, я тебе покинула і сина теж. Не потрібні ви мені. Андрійка можеш віддати в дитбудинок, чи краще сестрі моїй Вірці, скажи, що дарую я їй сина. Він не твій син, тож не радій».

Михайло довго сидів, переживав, обхопивши голову руками, але потім подався до тещі у сусідню хату. Мовчки віддав листа Ганні:

-Що мені тепер робити, мамо?

-Мишко, не шукай її, і не журись особливо. Ну, така вона, ніхто їй не потрібен. Андрійка ми нікому не віддамо, виростимо і виховаємо, дитина тут ні до чого. Він і справді не твій син, заміж за тебе вона пішла вже вагітна, на маленькому терміні, тому так скоро побралися, – витираючи сльозу, говорила Ганна.

-Андрійко, мій син! Мій, і я його дуже люблю, і завжди буде мій, – твердив Михайло.

Тепер щовечора після роботи він поспішав у будинок до Ганни та Віри. Там він був нагодований, попраний, а він із задоволенням гуляв із сином, бавився з ним, допомагав жінкам по господарству.

Все ж таки в селі в будинку потрібні чоловічі руки. Віра всім серцем полюбила Андрійка, вона його з рук не спускала, балувала, а коли вона тримала його на руках, ставала від радості та щастя прямо сяючою та симпатичною.

Михайло кілька разів ловив себе на тому, що вдивлявся в обличчя Віри, як вона змінювалася з Андрійком, дбала і все своє кохання віддавала хлопчику. А вона спочатку соромилася від його уважного погляду, боялася відштовхнути його від себе, бо всі давно переконали її, що вона негарна. Хоча насправді вона була звичайною сільською жінкою.

Коли Андрійку було близько двох років, надійшов лист від Ірини. Писала вона матері, що вона зв’язалася з поганою компанією у місті і що тепер має проблеми. Їй дали термін…

Просила матір, щоб та передавала їй щось смачненьке. Писала, що вийде не скоро, а про сина навіть не спитала. Ганна порвала листа на дрібні шматочки і викинула в грубку…

-Жодних передач від мене їй не буде. Нехай живе як хоче. Сама собі вибрала дорогу…

Андрійко ріс чудовим хлопцем, йому вже шість років, Михайла називає татом, а Віру мамою. Одного літа, викупавшись у річці з сином, Михайло повертався, тримаючи за руку хлопчика, і вже на подвір’ї тещі, Андрійко раптом запитав:

-Тату, а чому ти йдеш від нас додому щовечора? Ти що зовсім не любиш нас із мамою? Залишайся з нами.

Піднявши очі, Михайло побачив на ґанку побілілу Віру, яка все чула. Зніяковівши і трохи помовчавши від такого незручного питання сина, Михайло, дивлячись на Віру, раптом сказав:

-А що й справді, не порядок! Батьки мають разом виховувати сина. Мамо Віро, ти не проти, якщо ми житимемо всі разом? Я давно вже хотів тебе спитати про це, але все якось не наважувався. Може, ти погодишся стати мені дружиною? А то навіть Андрійко вже зрозумів, – тупцював незручно на місці Михайло, і дивився на Віру, а Андрійко застрибав, плескаючи в долоні.

-Я згоден, я згоден, і ти мамо, погоджуйся.

Віра кивала головою і посміхалася, а позаду Ганна стояла і витирала рукою сльози.

-Ну от все й стало на свої місця, я дуже рада, а то все колами, та колами. Михайле, ти давно вже мій син, я до тебе так ставлюсь, та й ти теж до мене ставишся з повагою, я все відчуваю, дякую тобі.

Ось так завдяки Андрійку утворилася нова родина.

Віра дуже змінилася, очі блищать, якась жіночність та м’якість з’явилася у її рухах.

Вона кохає, і вона кохана, на обличчі посмішка. А за рік у домі Михайла з’явилася маленька донька.

Михайло з Андрійком зустрічали маму з пологового будинку з квітами, Віра передала йому крихітний рожевий згорток.

Михайло ніжно тримав у руках свою доньку, сестричку Андрійка.

А Віра щаслива й майже вродлива дивилася на своїх рідних і близьких, заради яких варто жити, вона глянула вгору і прошепотіла:

-Дякую тобі, Господи! Дякую, що ти подарував мені таку радість…

КІНЕЦЬ.